Про свою незрячість 54-річний масажист Георгій Клевчук не любить говорити. "Не вважаю себе інвалідом або хворим, – запевняє чоловік. – Не люблю, щоб мене жаліли. Я такий, як й інші. У моїй біді ніхто не винен. Так сталося. Головне – залишатися людиною. Я ніколи ні в кого нічого не просив, не взяв жодної копійки допомоги. Завжди намагався бути самодостатнім і незалежним".
Збудував дачу і викопав криницю
– Уже 12 років ходжу на масаж до Георгія Клевчука, – розповіла колишній лікар 82-річна Лідія Олександрівна, яку зустріла під дверима масажного кабінету. – Ось знову прийшла, бо маю проблеми з ногою. Відвідала лише п’ять сеансів, а почуваюся вже набагато краще. У Георгія Кириловича – золоті руки. Він ніби бачить ними і забирає людський біль. До того ж він надзвичайно добрий, привітний. Щоразу запитує, як почувається моя собачка Манька.
Георгій Кирилович готувався в кабінеті до прийому пацієнтів. Міцної спортивної статури, з привітною усмішкою.
– Я народився цілком здоровою дитиною, – пригадує чоловік. –Професійно займався спортом. Кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, п’ятиразовий чемпіон України з дзюдо. Ще у 45 років їздив на Чемпіонат України серед спортсменів із вадами зору, перемагав. А потім довелося покинути спорт, бо старість не радість (сміється, – авт.). Та колишні заняття досі допомагають мені підтримувати себе у формі. Хоча, можливо, саме вони призвели до втрати зору, оскільки це велике навантаження, постійні удари та падіння. Ще навчаючись на четвертому курсі у медичному училищі, помітив, що почав гірше бачити у темряві. Зір поступово падав. І я ніби звикав до своєї незрячості. Після 40 років взагалі перестав бачити. Спочатку було важко це усвідомити. Але я боєць, тому продовжував жити нормальним життям. Вдома все роблю сам, майстрів ніколи не викликаю. Маю цілий набір інструментів, навіть бензопилу, бензокосу, болгарку. Побудував дачу. Посадив сад. Разом із батьком викопав криницю.
"Пацієнти розповідають мені про життєві проблеми"
З дитинства Георгій хотів стати хорошим хірургом. Але через проблеми із зором мрія не здійснилася. "Тоді я вирішив стати найкращою "медсестрою" з масажу, – сміється чоловік. – Отримав вищу категорію. У моїй трудовій книжці лише один запис – обласний лікарсько-фізкультурний диспансер. Там я пропрацював 34 роки. А потім виявилося, що такий масажист, як я, вже не потрібен. Тому зайнявся приватною практикою. Мені запропонувала кабінет моя колишня пацієнтка, власниця одного із салонів краси Тетяна Колесник, за що я їй дуже вдячний. У людей, які мають проблеми із зором, чутливість і слух розвинуті краще. Можливо тому я так відчуваю руками всі болячки своїх пацієнтів. До мене приходять люди різного віку із захворюваннями хребта та кісток, травмами. Навідуються навіть священики і ченці. Один із них освятив мій кабінет і подарував ікону. Пацієнти розповідають мені не лише про свої хвороби, а й про життєві проблеми, просять пораду".
"Усе своє життя присвятив родині, – щиро запевняє пан Георгій. – Із дружиною Світланою ми прожили 34 роки. Це як у тому анекдоті: "Вони жили щасливо і довго. Місяць щасливо, а потім довго (сміється, – авт.)". Але це не стосується нас зі Світланою. Вона дуже мудра і добра. Перед одруженням я попередив її, що маю проблеми із зором. А вона сказала, що бачитиме за нас двох. Виростили двох дітей: доньку Людмилу і сина Олега. Обоє викладають у Київському торгово-економічному інституті, навчаються в аспірантурі. Донька подарувала нам двох онуків: Олександра навчається у шостому класі, а Богданчику пішов четвертий рочок. Онучка ходить на народні танці, гарно малює. Тішуся ними".
Надія БУДНА
