Про голод 1947 року в селі Слобода-Банилів Вижницького району нагадує хрест, який встановили на місці загибелі вихідців із Бесарабії. Люди шукали у їхньому селі порятунок. Натомість вони знайшли смерть у ямі, наповненій відходами крохмально-паточної фабрики.
Матері просили врятувати дітей
Двометрові береги цієї страшної ями розміром з один гектар і глибиною 10 метрів за радянських часів розрівняли. Лише масна страшна глина залишилася. І людські залишки в ній...
Щороку в День пам’яті жертв Голодомору біля хреста збираються на молебень. Приносять калачі, які після молебню роздають усім...
Сільський голова Василь Проскурняк знає про ті події з розповідей батьків, односельців.
– Розповідали, що 1946 року була засуха, не вродило, 1947 року був голод. Жителі нашого села не відчували нестачі продуктів, бо у нас трохи вродило, а в Бесарабії з продуктами було зовсім погано. Тоді хтось пустив чутку, що у нашому селі російські війська, коли тікали, залишили на складах багато зерна. Проте це була неправда. Тут була лише велика яма з відходами з колишньої фабрики, на якій виробляли крохмаль і сироп. Там був кислий жом, отрута вже...
Хто пішки, хто потягом приходив по хліб. Коли його тут не виявилося – вони в ту яму… А то вже отрута... Хто поїв – падав у яму. Потім брали того жому, виходили на толоку, розкладали вогонь і на бляхах пекли паляниці. Люди гинули від того. Ховали їх жителі на цвинтарі. Ні хрестів, ні трун... Імен їхніх також ніхто не знав.
Наші люди спочатку підгодовували їх (моя мама варила і виносила на толоку 40-літрову каструлю борщу), але згодом і у них продукти почали закінчуватися – чим дітей годувати?..
Ходили матері з дітьми, просили їх врятувати... Давали все, що мали: перини, подушки – за шматочок хліба. Житель села Степан Бабюк, який уже помер, розповідав, що до нього, 12-річного хлопчика, коли він пас корову, підійшла опухла від голоду жінка з двома дітками. "Даю вам золотий годинник, а ви дайте трошечки молочка цим дітям…" – сказала. Він корову подоїв, дітям молока дав, годинник не взяв.
Можливо, хтось і вижив із них...
Жителі села Слобода-Банилів Марія і Никифор Радули досі пам’ятають смак паляниць, приготованих із жому з ями.
– Кисле, як оцтова есенція, – пригадує Марія Георгіївна. – Мені тоді було 10 років. Наші люди також брали, бо не мали, що їсти. Але полокали вдома, пекли на шпаргаті.
Досі пам’ятаю… Люди з Бесарабії йшли натовпами до тієї ями… Рубали корчі, щоб було чим топити. Знаходили брудну іржаву бляху і на ній пекли паляниці.
А вони ту барабулянку, яка роками стояла, пекли і їли. Їли – і помирали…
То весна була, люди саджали картоплю і мусили чергувати, бо вони її випорпували і їли.
Біля нас була толока, де ми, діти, пасли худобу. Там трупи лежали всюди. Опухлі, нібито їх хтось накачав. Одних вивозили, інших, казали, щоб закопували там, де вони є.
Пригадую зі сльозами випадок, коли у нас ще була барабулька, мама лушпиння відварювала і давали собаці. Він не дуже хотів те їсти... Прийшла жінка-бесарабка і просить мене, щоб я тримала собаку. А я не знаю чого, але взяла його за ланц і тримаю. А вона збирає те брудне лушпиння і жадібно їсть.
І так тоді Бог дав, що тієї весни добре вродила лобода. Ми, діти, щодня рвали її, мама з молоком варила, і ми так виживали.
83-річному Никифорові Радулу було 17 років 1947 року.
– 1946 року – не вродило. А у кого вродило, той мусив здавати продукти. Вродило – не вродило – здай... Хто корову мав – молоко мав здавати. Хто курей – яйця. Свиню різали – шкіру здайте. Людям нічого не залишалося, – розповідає чоловік.
Подружжя Радул розповідає, що люди з Бесарабії пропонували все за крихту їжі. За два кілограми кукурудзи пропонували золотий перстень.
– Ми прийняли одну сім’ю, – пригадує Никифор Костянтинович. – Вони були в нас і ходили просити, міняти... Хоч я ріс без батьків із двома сестрами, їхня дівчинка їла те, що й ми: ми ділилися. Я носив із барабулянки той крохмаль, вдома пекли паляниці. Вижили. Потім вона писала нам, дякувала, що підтримали.
У селі Слобода-Банилів кажуть, що те, що відбувалося 1947 року, – злочин.
– Таж у Сокирянському районі чорноземи! – каже Никифор Радул. – Тут у нас шутр...
– Спеціально вигрібали все, – додає сільський голова Василь Проскурняк. – Людей із села змушували позику збирати. То їх мошкарили, проклинали… А що було робити? Не захочеш збирати – завтра будеш у Сибіру!
– Злочин. Якби не злочин – привезли б людям хліба, – каже Никифор Радул. – Як бачили, що голод – то беріть половинку тієї здачі! Скільки людей померло... Як на фронті лежали – по всьому селі..
Юлія Боднарюк
ДОВІДКА
24 листопада в Україні відзначають День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій. Цей день відзначають щороку у четверту суботу листопада.
