Днями у Чернівцях побував відомий російський мандрівник Володимир Несін. До міста він прибув, бо тут проживає його донька Ярослава з онучкою.

Володимир Несін – людина-легенда, яка пішки обійшла 117 країн світу. Він пройшов понад 105 тисяч кілометрів. 62-річний Несін – живе втілення ідеї космополітизму. Громадянином світу він став 1999 року, коли ООН видала йому спеціальний паспорт. У світі нині таких, як він, понад 300 осіб.

Замість слів – жести і міміка

Невисокого зросту із сивою бородою чоловік навдивовижу енергійний і випромінює щирість і доброту.

– Чим ви займалися в роки Союзу?

– Працював бригадиром електриків у Казахстані. Потім був водієм та інструктором-водієм у Нижньовартовську. Пізніше був вчителем фізкультури і тренером самбо на Сахаліні.

– Де нині ваш дім?

– Дому як такого у мене немає вже 17 років. Весь світ для мене – дім. У Росії з’являюся раз на три роки на кілька місяців. Тут не прописаний.

– У вашій книзі "Босим за тридев’ять земель" написано, що ви харчуєтеся за один долар на день.

– Подорожувати на один долар можна в будь-якій країні. Можна харчуватися рисом, якщо його приготувати власноруч, або рисом і хлібом. Харчуюся в день на один долар. Зупиняюся в якомусь місці. За два-три місяці заробляю тисячу доларів, якої мені вистачає на рік. Мені потрібно три долари на день: один долар – на харчі, один – на візи (у середньому візи коштують приблизно 30 доларів), один – на інші витрати: купити плівку для фотоапарата, зателефонувати.

– Чи зустрічали ви інших піших мандрівників?

– В Австралії зустрів американку з візочком, обладнаним сонячними батареями, з дорогими камерами. Ходить вона лише безпечними країнами. Ночує в готелях чи сім’ях, надовго зупиняючись, й пише історії. Звати її Алмітра. Більше таких піших мандрівників не зустрічав. Чимало людей хоче зі мною мандрувати, але вони повинні дотримуватися певних правил: не пити, не палити, вранці робити зарядку. Із собою маю лише GPS. Мій рюкзак важить 15-17 кілограмів. Знаю англійську, іспанську, трохи португальську мови. Там, де не знаю мови, використовую міміку і жести.
Найгостинніші люди – мусульмани і кочівники

Через постійні подорожі Володимира Несіна покинули дві дружини, нині він подорожує з третьою – канадкою, яка молодша від нього на шість років. Має сина Микиту, який проживає в Канаді. Зараз йому 26 років, він закінчив коледж за спеціальністю "Подорожі і туризм" у Канаді. Одна дочка проживає в Німеччині, інша – на Сахаліні й третя – у Чернівцях.

– Пане Володимире, навіщо ви подорожуєте пішки?

– Подобається, та й для здоров’я корисно. Я пройшов босоніж понад 105 тисяч кілометрів. Їжджу тоді, коли віза закінчується, й тоді, коли на дорогах, окрім машин, нічого не побачиш. Отож додатково до пішої ходьби я ще проїхав автостопом понад 500 тисяч кілометрів.

– Взимку теж ходите босоніж?

– До мінус п’яти градусів – ходжу, можна і за мінус 40, але на коротку відстань. Але на більші відстані на Північ не ходжу. Я вже 12 разів перетинав екватор, щоб завжди, за можливості, бути "в літі".

– Чи маєте користь із Паспорта громадянина світу?

– Не завжди. Його визнають три-п’ять країн. У Заїрі, наприклад, прикордонники не хотіли мене пропустити, але коли я показав кілька прийомів самбо їхньому начальнику, пропустили.

– Безпечно вам було у диких місцях?

– Якось на мене напала гадюка, але обійшлося. У Південній Америці на мене напали бджоли-вбивці. Отримав 200 укусів, хоча смертельними є 100. Допомогли вилікуватися аборигени: давали їсти кору хінного дерева і солодких комах. В іншому випадку, пройшовши джунглями 120 кілометрів, ми побачили табличку з написом: "Обережно! У цій місцевості – лихоманка Ебола, бажано сюди не заходити!" Ризикнув і не постраждав. Якось зустрів мандрівника, який подорожував лише на конях, бо боявся гадюк. Навіть чоботи пошив собі аж до пояса. Та на нього напала стрибаюча гадюка і хоч вкусила за чобіт, та чолов’яга так перелякався, що знепритомнів.

– Яка з країн найгостинніша, найскладніша, найдорожча, найнебезпечніша, найбідніша? У якій країні, на вашу думку, проживають найщасливіші люди?

– Найгостинніші люди – це мусульмани і кочівники. Найскладніші для подорожей – африканські країни, особливо Заїр. Найдорожчі – європейські країни. Найнебезпечнішу країну не назву. Та найнебезпечніші дороги – в Болівії. Щодо хвороб – усі екваторіальні країни, де джунглі. В Африці у багатьох країнах бувають збройні конфлікти.
Найбільш "ментівська" країна – Заїр.

Найбідніші країни – Болівія, Нікарагуа, Лаос, Чад.

Та я вимірював би країни не за кількістю грошей на душу населення, а за кількістю усмішок на обличчях. Найбільше мені подобається менталітет жителів Південно-Східної Азії.

"Всім працювати треба, а не ремствувати"

Обійшовши 117 країн, Володимир Несін залишився релігійною людиною.

– У дідуся, який сидить на хмарах і погрожує нам пальцем, караючи людей за вчинки, не вірю, – каже він. – Я вірю в Бога-творця, який створив світ і людей. Бог існує. Бог один, але люди називають його різними іменами. А політики і релігійні лідери використовують це у своїх цілях. Я поважаю всі релігії і заходжу у всі храми. Вважаю, що вся релігія – з одного кореня. Якщо прочитати Коран і Старий Заповіт, то це одне і те саме. Всі релігії – гілки одного дерева, а стовбур один. Вважаю, в кожній людині закладена частинка божественного. Все це – не убий, не вкради, – закладено в кожній людині, навіть у папуасі. Зовнішній бік обрядів – це не важливо.

– Яким ви бачите майбутнє Росії, України?

– Ні в чорному, ні в рожевому кольорах. Всім працювати треба, а не ремствувати. У селах люди спиваються, але у містах вже видно позитивні зрушення.

– Чи зустрічали в подорожах щось незвичайне?

– Якось зустрів грузина, який за допомогою мандрівок переміг рак. Йому було майже 50 років, коли йому вирізали півтора метра кишечнику, і він вирішив за допомогою мандрівок і спорту перемогти рак. І це йому вдалося. Досі, а йому вже 74 роки, ніхто не може побити його рекорд із віджимання: 138 разів за хвилину, 4000 – за годину й 44 тисячі – за добу. І ще він багато років мандрував на велосипеді.

У шаолінському монастирі бачив людей, які можуть робити стійку на одному пальці вниз головою. У джунглях аборигени носили мені їсти і відбігали. Я не міг зрозуміти чому. З’ясувалося, щоб не встиг подякувати. Вони вірять, що коли подякуєш, то більше до них не навідаєшся.

– Батько навчив нас обливатися холодною водою і любити природу і людей, – розповідає Ярослава, дочка Несіна. – Можу і часто ходжу босоніж снігом. Тато ходив босоніж до начальника обласного паспортного столу, бо я досі не маю українського громадянства. Там подумали, що він дивак чи юродивий, а коли довідалися, хто він, то начальник пригостив його чаєм і довго розмовляв із ним. Нині тато перебуває в Миколаєві, хоче мандрувати до Ірану. До мене він навідується раз на п’ять років. 
Василь Гринюк, Ігор Бесараба