Заступника директора з виховної роботи гімназії №5 Галину Абрам’юк важко впізнати з-поміж її учнів. Така ж молода і вродлива.
Сміючись, каже, що молодість їй повертають учні та улюблена робота.
Цього року Галина Йосипівна зустріла на роботі своє 27-ме Перше вересня. Це для неї свято очікуване та зворушливе до сліз. Зізнається, що Першого вересня завжди плаче. І на урочистій лінійці звертається до батьків із вітанням "Слава Україні!", а своїх учнів просить: "Пам’ятайте, діти, що ви українці". Ці слова звучать настільки щиро, що справді пробуджують у людських душах почуття патріотизму.
"Щоразу відчуваю таке напруження, ніби перед стартом на біговій доріжці, – зізнається учитель. – Все літо з нетерпінням чекаю на цю мить, хвилююся, ніби перед першим уроком. І лише зайшовши до свого кабінету, усвідомлюю, що я в рідних стінах, на роботі, без якої вже не можу жити".
Змалку хотіла стати учителем
Галину Йосипівну безперервно зупиняють школярі та батьки, обіймають, наче рідну людину, вітають із початком навчального року. "Це моя колишня учениця, яка привела до першого класу свого сина, – зауважує учитель. – А ця жінка колись водила до гімназії своїх дітей, а тепер привела онуків".
У кабінеті на столі лежить букет улюблених осінніх квітів. На стіні висить ікона, подарована учнями. На поличках шафи розкладені декоративні гарбузики, розмальовані писанки, глиняні віночки.
Десь там, за роками, Галина Йосипівна бачить себе маленькою сільською дівчинкою, яка мріяла стати учителем. "Я з учительської родини. У нас усі були учителями: батько, мама, старша сестра, – пригадує. – Вдома завжди були розмови про школу. Тому ще змалку я хотіла стати учителькою. Коли пішла до школи, було важко: тато – директор, мама – класний керівник. Треба бути прикладом для інших учнів. А мені хотілося бути, як усі: обливатися водою, тікати з уроків, рвати яблука у сусідському саду. І я це робила. Мама сварилася: "Як тобі не соромно, Галю? На тебе дивляться інші діти". Але мене завжди захищав тато. Він досі мій найкращий друг і порадник. Коли важко або виникають певні проблеми, біжу до нього. Бабуся прищепила нам із сестрою любов до книжки. Коли ми були маленькими, читала вечорами українські казки. Казала мені: "Галюню, немає нічого кращого за книжку. В ній – і розум, і мудрість, і доброта. Якщо хочеш багато знати і стати гарною людиною – читай". Я ходила на бальні танці, екстерном закінчила районну музичну школу. Батьки купили мені бандуру, на якій навчилася грати. Завжди носила її із собою. А потім почала ще й співати під супровід бандури".
"Мені болить, що виїжджають найкращі випускники"
Зовсім молодою після закінчення біологічного факультету ЧНУ Галина Абрам’юк прийшла працювати до нинішньої гімназії №5. Тоді це була школа №23. "Дуже боялася, як приживуся в такій відомій школі серед заслужених учителів, – сміється пані Галина. – Перший рік працювала піонервожатою. А потім мені дали уроки хімії та біології. І я щодня йшла до школи, ніби на перше побачення".
Моє запитання "Що найважче в роботі учителя?" змушує Галину Йосипівну замислитися. Помовчавши кілька хвилин, відповідає: "Коли твої переконання йдуть урозріз зі стратегією держави або освітянською. До 1991 року це було великою проблемою. Нині стало трохи легше. Щороку діти стають розумнішими. Я помітила, що в них немає рабської психології, яка, на жаль, є у нашого покоління. Вони почуваються вільними і не бояться висловити власну думку, не йдуть на компроміс зі своєю совістю. Це тішить. І я вчу їх казати правду, якою вона не була б. Пригадуєте, як нам у школі казали одне, а вдома ми бачили інше. Скажімо, забороняли йти святити паску до церкви, а бабуся з дідусем зачиняли вікна і пригощали нас свяченим та молилися. У сучасних дітей немає такої роздвоєності в душах. Я переконана не на сто, а на тисячу відсотків, що це покоління змінить державу на краще. На жаль, цим дітям поки що ніде застосувати в Україні свої знання. Мені дуже болить, що наші найкращі випускники виїжджають за кордон із великою образою в душі на рідну країну. Але мене втішає те, що вони повернуться. Відчула це під час зустрічі з випускниками, які з’їжджаються звідусіль. Я кажу своїм учням: "Діти, держава – це не погані будинки або погані дороги. Це ми з вами. Якими ви будете – такими буде й держава. І кожен із вас має щось робити на своєму місці. Лікувати людей, вчити дітей, шити одяг, саджати квіти… Тоді матимемо справді демократичну правову державу".
– Вчу своїх учнів бути українцями. Ніхто мене не вчив любити Україну. Я народилася із цією любов’ю, – переконує пані Галина. – У мене сльози з’являються на очах, коли бачу, як здіймають державний прапор. А коли чую, як лунає гімн України на різних міжнародних змаганнях або фестивалях, мене переповнює гордість. Не можна дитину силоміць змусити любити свою країну або одягнути вишиванку і з гордістю носити її. Треба, щоб це стало душевною потребою. Ми вчимо своїх учнів шанувати все рідне: мову, пісню, звичаї, прапор, герб, гімн – і пишатися тим, що вони українці. Це навіть важливіше, ніж дати їм знання. Наша школа завжди була українською: за Австрії, Румунії, радянських часів. Тут завжди панував дух українства. Тому ми не можемо відступити від цього. У нашій гімназії навчаються діти 15 національностей. І якщо вони кажуть, що вони українці, то це чогось варте".
"Збираю балади, колядки і вишиванки"
"Як відпочиваєте після роботи?" – цікавлюся.
– Якщо в тебе вдома порядок, то дуже швидко відновлюєшся після важкої роботи, – переконує Галина Йосипівна. – Мій дім і моя сім’я – це надійна фортеця, де почуваюся комфортно і захищено. Часто співаю вдома під звуки бандури. Пісня відбиває мій настрій: вона буває веселою або сумною. Збираю старовинні українські балади. Маю вже досить велику колекцію. Мої сини Ігор і Тарас теж співають, грають на музичних інструментах – сопілці та гітарі. Із чоловіком Олександром їздимо на різні етнічні фестивалі.
Мене заспокоюють квіти, яких дуже багато на подвір’ї. Переодягаюся після роботи й іду поратися на городі. Маю вісім кішок, яких мені підкинули. Годую їх, роблю щеплення, лікую. Полюбляю читати і наводити вдома лад. Постійно прибираю громадську зупинку неподалік нашого будинку. Маю багато інших захоплень: вишиваю, пишу писанки, колекціоную старовинні вишиванки, які дуже люблю одягати, збираю колядки… І передаю це все своїм учням. Бо те, що є в серці учителя, обов’язково перейде до серця учня…
Надія БУДНА
З ДОСЬЄ "МБ"
Галина Абрам’юк народилася 25 липня 1964 року на Івано-Франківщині. Закінчила біологічний факультет Чернівецького національного університету. У гімназії №5 працює 27 років.
З 1993 року – заступник директора з виховної
роботи.
Одружена. Чоловік Олександр очолює державне підприємство у Києві.
Сини Ігор і Тарас закінчили Києво-Могилянську академію, навчаються
в аспірантурі.
