"Зюзя! Бабина маленька! Моя Зюзінько, давай біжи до свого Жорки!" – 65-річна Єлизавета ПОДІЛЬЧУК несе у руках мокру від дощу лелеку, яку врятувала від смерті. Зі свого подвір’я у селі Мамаївці жінка виходить на стежину і кладе Зюзю на дорогу. Назустріч лелеці біжить інший худющий лелека Жорка. Поглянути на відданих одне одному птахів вкотре виходять люди із сусідніх будинків. Такої зворушливої історії тут не пригадують навіть старожили...
"Голосно клекотала: кликала коханого"
"Дідусю-дідуню, там бузьок на залізниці помирає!" – стривожено тижнів чотири тому прибіг до мене мій онук Тарасик, – емоційно розповідає дідусь Микола Смерека, сусід Єлизавети Миколаївни. – Запитую у свого Тарасюнька, як таке може бути, а онук приніс мені безсилого лелеку.
– Хлопчина мав із близькими від’їжджати в Америку, в них у дворі собака, тож лелеку принесли мені, – каже Єлизавета Подільчук, а дві лелеки спокійно їдять із її рук м’ясо. – Зюзю принесли мені непритомну зі зламаним крилом. Господи, то була не лелека, а тільки пір’ячко і кісточка! Худе і помирало з голоду... Через цьогорічну засуху не було ні жаб, ні черв’яків. Молоденькі лелеки в їхньому гнізді повмирали, а Зюзя випала безсила. А це вже три роки, як вони тут гніздо звили.
...Бабуся говорить, а лелеки клекочуть до неї. Щасливі бігають під дощем. Час від часу туляться до бабусі...
– Спочатку помила крило Зюзі і забинтувала його, – розповідає жінка. – А потім розкрила дзьоб і поклала в нього дрібні шматки м’яса, напоїла водою. Уже через дві години лелека стала на ноги. А ввечері вона розв’язала дзьобом перебинтоване крило й акуратно поклала бинт мені на поріг.
Бабуся змовкає: лелеки підбігають до нас і перегукуються. Єлизавета Миколаївна іде разом із ними дорогою до гнізда. Приповідає до птахів. Бабуся така щаслива, що, навіть незважаючи на сильний дощ, не бере парасольку – мокне разом із птахами. З боку це виглядає незвично, ніби жінка і птахи розуміють мову одне одного.
– Через два тижні Зюзя сіла посеред мого подвір’я, поважно розіклала свої крила, дзьоб підняла вгору і почала гучно клекоти: вона кликала коханого, – продовжує розповідати жінка. – А він, також безсилий, не міг залетіти у гніздо – блукав полями у пошуках коханої...
"Дзьобом підіймав крило коханій і оглядав"
– Минуло кілька днів. Помітив, що ще один бузьок ходить, – каже Микола Смерека. – Усе у бляху від паркану заглядає і клекоче сумно, думає, що то його пара. Отак і клекотав сам до себе! Сил у нього також не було... Я сказав сусідці, вона відчинила хвіртку, і Жорка побіг до коханої. Аби люди були такі мирні, віддані одне одному, як ці двоє лелек! Але не може так бути, бо одні люди дуже зажилися, а інші – бідні. Одне одному не вірять. Гроші стали там, де мали б бути співчуття, любов!
– Сусід сказав, що є другий лелека, і щойно я відчинила хвіртку, він вмить залетів на моє подвір’я! – наголошує пані Єлизавета. – Вони розіклали крила і щасливі перегукувалися. А потім... Ви не повірите, Жорка разів із 10 уважно своїм дзьобом підіймав поранене крило Зюзі, уважно дивився на рану. Так він був із нею понад тиждень. А якось у неділю вранці пробігає повз мене і радісно клекоче: Зюзя злетіла на гніздо. А ввечері уже двоє були у гнізді.
Тепер щоранку люди бачать, як двоє птахів біжать до своєї рятівниці на сніданок.
– Як годинник, рівно о 08.00 вони приходять на сніданок, – дивується жінка. – А потім рівно о 14.00 – на обід, о 16.00 чи 16.30 – на вечерю. Вони сидять на моєму подвір’ї годину-дві, а потім летять у гніздо, там ночують. Я все дивлюся і зачаровуюся, які вони віддані одне одному! Зимуватимуть, гадаю, у мене у стодолі. Це дуже велика радість для нас!
– Українське давнє повір’я каже, якщо хтось допоможе лелеці – буде тій людині радість у житті, – кажу і дивлюся, як двоє лелек зникають дорогою до свого гнізда.
– Це правда! – наголошує Микола Смерека. – У селі всі добре знають давню історію. Як йти у Кіцмань, у селі була стодола під соломою, там лелеки й мали гніздо. Господар те гніздо завалив, і лелеки спалили той сарай. Шукали, де у селі щось горіло і накидали головешки на солому сараю. Як люди до лелек, так і лелеки до людей. Хм... Дичина, ще й яка дичина, а які віддані одне одному! Аби люди були такі...
Валерія Чорней