Микола Столярчук – водій маршрутки "Чернівці – Долішній Шепіт", яка 22 травня потрапила в аварію у Сторожинці. Він врятував 15 пасажирів, які їхали в автобусі.
Нагадаємо, на спуску в Сторожинці на вулиці Чернівецькій у маршрутки відмовили гальма. Щоби зменшити швидкість та врятувати пасажирів, водій вдарявся в автомобілі, які стояли на узбіччі, а також рухалися дорогою.
Микола Іванович погодився розповісти кореспонденту "МБ", що ж сталося в автобусі і як йому вдалося врятувати людей.
"Головне було вписатися у поворот"
Згадуючи аварію, Микола Іванович хвилюється, перекладає з руки в руку телефон. Говорить тихо і коротко. Каже, що досі не може прийти до тями, а через усі хвилювання не може спати.
– На спуску в автобуса відмовили гальма, – розповідає Микола Столярчук. – Щоб не врізатися у школу... Навіть не знаю, як пояснити. Я намагався зробити все, щоб люди залишилися живими. Не думав про себе, а лише думав, що відбувається у салоні. І коли побачив вже школу... Якби я туди врізався, це був би жах: і в автобусі були би жертви, і у дворі школи.
Коли на спуску почав пригальмовувати, відчув, що педаль туга, і зрозумів, що відмовили гальма. Автобус їхав зі швидкістю 50 кілометрів на годину. Я намагався пригальмовувати ручником, але він горів. Салон автобуса наповнився димом. Чим більше я тиснув на гальма, тим більшу швидкість набирав автобус. Навіть не можу пояснити, як зрозумів, що потрібно вдарятися в машини, щоби зменшити швидкість. Вдарявся в машини – і швидкість зменшувалася. Мені вдалося вписатися у поворот на перехресті, і я поїхав праворуч. Там стояв бусик. Вже на меншій швидкості я вдарився в нього, і автобус зупинився. Удари були несильними, тож в автобусі ніхто не постраждав. Я зміг в’їхати у поворот і, навіть якби на шляху не було бусика, міг би уже далі поступово зменшити швидкість. Головне було вписатися у поворот і не врізатися у школу. Коли автобус зупинився, відчинив передні та задні двері, люди порозбігалися. Вже потім дізнався, скільки машин було пошкоджено.
"Коли виміряли тиск, він був 240/140"
– Мені було страшно, – продовжує Микола Столярчук. – Досі не можу відійти. З’їжджав цим спуском приблизно п’ять хвилин, але за цей час стрес отримав величезний. Ще в автобусі розболілася голова. А коли мені після аварії виміряли тиск, він був 240/140, хоча високого тиску в мене ніколи не було.
Мені було дуже погано, все було наче у тумані. Пригадую, хтось дав води. Повз нас проходили двоє лікарів. Вони викликали "швидку", яка забрала мене до лікарні. Лікарі навіть не могли дати заспокійливі ліки, бо вони на спирту. А я мав пройти експертизу, чи не був п’яний за кермом. Потім мені зробили укол у вену, почали давати якісь таблетки – і я почав відходити.
Працівники ДАІ під час оформлення ДТП мене ні в чому не звинувачували. Навпаки казали, що я молодець, що так вписався у поворот.
Коли прийшов з лікарні до автобуса, шеф завів маршрутку, щоб загнати її на штрафмайданчик. Натиснув на гальма, а вони вже працювали. Такі раптові поломки можуть бути. Але, чесно кажучи, в цих автобусах дуже погана гальмівна система.
Автобус вранці перевіряли. Я зробив один рейс із Чернівців до Долішнього Шепота, приїхав назад. Це був останній рейс. Автобус не був заповнений. У салоні було приблизно 15 людей.
Я за кермом з 1974 року. Працював на машині швидкої допомоги. Вже сім років працюю на автобусі. За всі ці роки в мене не було жодної аварії. Але ще не знаю, чи зможу знову сісти за кермо.
Людмила ОСАДЧУК
