«Принесли немовля у коробці»

Старша медсестра відділення реанімації новонароджених "Колиска надії" обласної дитячої лікарні 45-річна Галина Мелещук майже половину свого життя рятує недоношених і хворих немовлят. За цей час жінка виходила понад п’ять тисяч дітей. "Люди часто впізнають мене на вулиці або в транспорті, – запевняє пані Галина. – Підходять, дякують, що врятувала їхнього сина або доньку. Виймають із сумки фото, показують. Деякі з моїх маленьких пацієнтів уже одружилися, мають власних дітей. Якось підійшла жінка, обійняла: "Ви сиділи з моїм хлопчиком усю новорічну ніч. Він був у дуже важкому стані. Побачили б ви його зараз! Він перегнав вас за зростом, закінчив медучилище". У такі хвилини почуваюся щасливою".

"Не могла звикнути до дитячого плачу"

З Галиною Олексіївною ми зустрілися у відділенні реанімації напередодні Всесвітнього дня медичної сестри, який відзначають 12 травня. Зайшли у бокси, де в кювезах лежать недоношені немовлята. "Цей хлопчик перебуває у нас вже третій місяць. Нині він почувається добре, хоч ще підключений до апарата штучного дихання, – заглядає до малюка старша медсестра. – А цю дитинку привезли нещодавно з вагою 1600 грамів. Її підключили до апарата штучної вентиляції легень. Хоч ми виходжуємо дітей і зі значно меншою вагою. Були навіть 600- та 900-грамові немовлята. Вони теж вижили".

Ще з дитинства Галина Мелещук мріяла бути медсестрою: "Малою часто хворіла. Провела в лікарні майже п’ять років, – пригадує. – Мені подобалися медсестри в білих халатах. Для мене вони були наче з якоїсь доброї казки. Я гралася з ляльками в лікарню, робила їм уколи".

До дитячої обласної лікарні Галина Мелещук прийшла після закінчення медучилища. "Добре пам’ятаю цей день – перше серпня 1986 року. Він став початком моєї багаторічної роботи в цій лікарні, – каже пані Галина. – Тодішній головний лікар Святослав Хуторний запитав у мене, в якому відділенні хочу працювати. Я проходила практику у відділенні недоношених дітей, тому вибрала його. Мене одразу ж поклали на чергування.

Спочатку було дуже важко і страшно, – зізнається Галина Олексіївна. – Не могла звикнути до дитячого плачу. Брала малюка на руки і носила по палаті або виходила з ним на вулицю. Старші медсестри радили мені не перейматися так. Казали: "Сприймай це як роботу. Інакше не зможеш довго працювати". До нас привозили недоношених малюків із пологових будинків. Тоді ще не було реанімаційних автомобілів. Інколи дітей приносили просто на руках. Пригадую, якось принесли 900-грамове немовля в коробці з-під взуття, вкрите ватою. І воно вижило! Не мали ми і сучасної апаратури. Немовлята лежали у старих інкубаторах, наче курчата, їх зігрівали лампами. Шприци були багаторазові, їх треба було кип’ятити після кожної ін’єкції. За 24 години чергування інколи навіть не було коли присісти. Діти потребували постійного нагляду. Раніше було багато недоношених хворих немовлят із різними фізичними вадами, від яких відмовлялися жінки. Особливо після Чорнобиля. У нас діти перебували по три і більше місяці. Ми звикали до них і не хотіли віддавати. Зрештою, доводилося відправляли їх у дитячі будинки. Та найгірше було, коли не вдавалося врятувати дитину. Я дуже важко це переживала. Заспокоювала мам, які плакали. Сама ж ледве стримувала сльози".

"Батьки врятованої дитини подарували ікону"

2001 року завдяки фонду Віктора Пінчука в лікарні відкрили реанімаційне відділення новонароджених "Колиска надії". Галина Олексіївна перейшла працювати туди. А 2004 року її призначили старшою медсестрою. "Працювати стало набагато легше, – запевняє пані Галина. – У відділенні зробили ремонт, придбали нову апаратуру та кювези, встановили кисневу станцію. Меблі ми купили зі своєї зарплати. Нам вкрай потрібні витратні матеріали та сучасне обладнання. Добре було б встановити в боксах жалюзі і кондиціонери, бо влітку спекотно".

У кабінеті Галини Олексіївни багато вазонів, на шафі стоїть ікона. "Цю ікону подарували мені батьки дитини, яку нам вдалося виходити. Її привезли з Єрусалима, – розповідає жінка. – Вазони вирощую сама. У мене вдома їх теж дуже багато. А ще полюбляю вишивати, в’язати, поратися на городі. Маю двох дорослих донечок, яких сама підняла на ноги. Вони практично виросли в нашому відділенні. Але не захотіли стати медиками. Старша Людмила – модельєр. Молодша Марина закінчила Податкову академію".

"Що так довго утримує вас у цьому відділенні, яке вважають одним із найважчих?" – запитую в Галини Олексіївни, яка проводжає мене до дверей. "Напевно, бажання врятувати дітей. Не передати словами відчуття, коли виписуємо їх додому, – запевняє пані Галина. – Зарплата у медсестер невелика. Спочатку отримувала 90 карбованців. Частину грошей віддавала за квартиру, яку винаймала. На прожиття залишався мізер. Та ніколи не шкодувала, що стала медсестрою. Треба любити свою професію, віддаватися їй повністю. Тоді буде добре працювати".
Надія БУДНА

З досьє "МБ"
Галина Мелещук народилася 14 квітня 1967 року на Хотинщині.
Закінчила Чернівецьке медичне училище.
З 1986 року працювала медсестрою у відділенні недоношених дітей обласної дитячої лікарні.
2001 року перейшла у відділення реанімації новонароджених "Колиска надії". Через три роки стала старшою медсестрою.
Під її керівництвом працюють 24 медсестер і шестеро санітарок.