Чернівчанка Алла Боршан працює старшим слідчим Першотравневого райвідділу міліції. Вона одна з тих, про кого керівник обласної міліції Микола Харабара сказав, що "кращих, ніж слідчі-жінки, немає".
Вродлива жінка аж ніяк не нагадує грубуватого "Глєба Жиглова". Більше того – натура романтична: і цукерки носила до ізолятора, і заспокійливі пила, коли виїжджала на аварію на залізниці, де на очах у матері потяг розчавив автомобіль із чоловіком і маленькою дитиною…
Виходять із в’язниці й при зустрічі дякують
– Слідчий – не зовсім жіноча робота...
– Про свій вибір ніколи не пошкодувала, хоч важко дуже. Студенткою філфаку була на практиці, і завуч мені сказала: "Аллочко, тобі діти сядуть на голову, бо ти дуже м’яка". А як же я працюю слідчим?! Не обов’язкова жорсткість. Насамперед потрібне знання психології, педагогіки.
Про роботу слідчого, коли прийшла до управління проситися на роботу, знала хіба з книжок. Потрапила молодшим інспектором у карний розшук. Згодом запропонували посаду слідчого у міському управлінні. Тоді там працювало 30 слідчих. Із них лише двоє жінок. Але дружні були – як одна сім’я.
Найбільше запам’яталося відвідування ізолятора, в якому перебувала перша людина, яку заарештувала. Я ж була романтичною: купила 200 грамів шоколадних цукерок. Пронесла їх у кишенях, незважаючи на заборону. Надворі – літо, а у тих сірих стінах – 22-річний хлопчина. Перш ніж допитувати його у справі, пригостила цукерками. Почала запитувати, чому він таке скоїв. І хлопець... розплакався. Можливо, тим жінка слідчий відрізняється від чоловіків: чоловік одразу за фактом розмовляє, а ми починаємо з "а чому?.." Також у нас – особлива інтуїція.
Я завжди шукаю людські риси в обвинуваченого. Багато з них виходять із в’язниці й при зустрічі на вулиці дякують. Якось підійшов на зупинці хлопчина, сказав, що звільнився, відсидівши п’ять років. Попросив допомогти йому знайти роботу. І я почала запитувати – і врешті знайшли роботу. У багатьох вже є родини, діти, вони не повертаються до старого.
– Страшно не буває, коли погрожують?..
– За 18 років роботи один раз погрожували. Чоловік не визнавав провину, я пішла на певні хитрощі – він розповів і його засудили. Потім передавав, що вийде і розбереться. Вийшов, при зустрічі переходить на інший бік. Ніхто ні з ким не розбирається.
Більшість вітається: "Алло Іванівно, пам’ятаєте мене?" Дякують за людяність. Для мене головне – щоби, не дай Боже, не постраждала безневинна людина.
Чоловік завжди просить залишати роботу за порогом
– А найстрашніше?
– Коли працювала у лінійному відділенні міліції, було таке, що водій на "Москвичі" намагався переїхати через колію у недозволеному місці, але колесо застрягло. Мати встигла вискочити, а батько затримався, щоби витягти дитину, яка сиділа на задньому сидінні (двері заклинило). Потяг на очах матері розчавив машину... Я, коли приїхала, не могла підійти – плакала.
– Комічне?
– Телефонує дружина: "Мене б’є чоловік, рятуйте!" Приїжджаємо. Чоловік п’яний, пропонуємо йому поїхати з нами, а жінка мені на спину кидається: "Не забирайте! Я вас викликала, щоби ви його... налякали".
Якось приїхали на виклик: усі меблі побиті, наче тайфун пронісся. На стільці сидить кремезний чоловік, навколо бігає невисока худенька жіночка (медпрацівник, до речі). Ми до нього: "Що накоїв?" І тут з’ясовується, що то усе справа рук жінки. Вона його ще й побила. Він – дуже м’який, ніколи на жінку руки не підняв. Коли вона прийшла пізно і напідпитку, просто поцікавився, де була... То вона ще й до нас стрибала...
– Через кохання трапляються злочини?
– Вбивства – дуже рідко. Найчастіше – самогубства, особливо серед чоловіків. Стрибають із вікон, але переважно застрілюються. Пригадую, виїжджали на виклик, коли чоловік вистрілив у скроню з травматичного пістолета, спускаючись ліфтом із квартири коханої, яка вирішила розірвати стосунки. Коли зайшли до неї – вона і сльози не пустила.
– Робота змінює?
– Наша робота для жінки вдвічі важча, бо дбаєш і про дитину, і про сім’ю. Але наші жінки витривалі. Переконана, що жінка сильніша за чоловіка. Вона не показує це, бо, якщо ми ще покажемо, що сильніші, вони на нас усе звалять.
Мені пощастило з чоловіком і сином: вони мене підтримують. Син самостійний вже з першого класу (нині навчається на юрфаці), чоловік, коли я на чергуванні, готує їсти. І готує, до речі, смачніше за мене. Він знає усю хатню роботу, не вважає те за тягар.
Помітила, що стала не такою довірливою. Наприклад, коли заходжу у під’їзд, насамперед заглядаю туди. Бо пам’ятаю багато випадків, коли у під’їзді жінку вдарили по голові, забрали сумочку. У квартирі швидко вмикаю світло і також дивлюся, чи нікого немає. Бо пам’ятаю випадок, коли студентка медінституту застала удома злодія, який металевим прутом ледь не забив її до смерті. Він вирішив, що вбив її, а вона вижила. А то був її однокурсник. Бував у них удома, був навіть другом. Ці ситуації пригадую і постійно насторожі.
– Удома – ви також слідчий?
– Чоловік завжди просить залишати роботу за порогом. Але це неможливо. Дещо з побаченого вдома продовжую прокручувати в голові. Починаю розповідати під час вечері, доки чоловік не зупинить. І сниться.... Важко від цього відходжу. І заспокійливе п’ю.
– А жити без добових чергувань, виїздів на місце скоєння злочинів змогли би?
– Із часом замислюєшся, що, якби вийшла на пенсію, зайнялася би адвокатською діяльністю. Я ніколи вже не стану домогосподаркою. Сидіти удома, готувати їсти і чекати на чоловіка – це не для мене.
Юлія Боднарюк
