«У житті головне – золота середина»

У березні 65-річчя святкує науковець і політолог Ігор Буркут. Це він терпляче уже який рік коментує, пояснює, що відбувається у країні та світі. Пише книги, статті, читає лекції. А як живе сам? І як жити так, щоб це було мудро, спокійно, лагідно посміхаючись.

Ще школярем хотів стати істориком

– Вас, напевно, запитували вже про все, окрім…

– Яким чином я народився на Дону, а виріс у Галичині? Я народився у селі Дудукалівка Єгорлицького району Ростовської області. Там проживали українці, яких цар викупив із кріпаків на Київщині, Полтавщині і Чернігівщині. Їх перевели у козацький стан.
Мій дід із братами – гуцули з Карпат. Наприкінці ХІХ століття під час голоду переселилися у ті місця. Там народився мій батько. Він воював, інвалід війни. Після закінчення інституту поїхав до Чорткова, де працював директором школи. Мене, дворічного, взимку 1949 року привезли на Тернопільщину. Вважаю її своєю справжньою батьківщиною. Мати – медсестра. Її батько – поляк, мати – латвійка. Серед родичів – і донські, і кубанські козаки. Тому для мене Україна трохи більша, ніж її намальовані кордони.

– Як ви стали політологом?

– Ще школярем хотів стати істориком. Але коли навчався у восьмому класі, батькові встановили смертельний діагноз – рак шлунку. Материна зарплата медсестри була невисокою, слід було вирішувати. Я вступив до медичного училища. Богу дякувати, у діагнозі помилилися. Батько ще 12 років прожив. Я працював у лабораторії, згодом вступив на історичний факультет Чернівецького державного університету. З 1978 року працював у Чернівецькому відділі Інституту історії АН УРСР, захистив кандидатську дисертацію з Югославії. Коли створили кафедру політології у ЧНУ, працював там.

– Кажуть, ви могли захистити не одну докторську дисертацію…

– Вона є написана, але захищати не захотів. Я противник архаїчної системи, яка існує в Україні. У світі інакше: там одна дисертація – доктор філософії у галузі такій. Коли я побачив, що у нас усе продають, купують, подумав: серед цієї "проффесорні" не хочеться бути. У нас є чудові справжні професори. Є у Чернівцях справжні доктори наук, з якими я контактую. Але маю особливість натури: не вписуюся у жодну ієрархію. Мої зарубіжні колеги у листах звертаються до мене "доктор", "професор", бо там так є. І для мене це набагато важливіше.
Мене не цікавлять побрякеньки різні, звання. Коли запитують, відповідаю, що з українських гуманітаріїв кінця ХІХ – початку ХХ століття я найвище ставлю Івана Франка. Але він лише доктор філософії, не мав вищих звань. Скільки у нас докторів філософських наук, а філософ один – Грицько Сковорода.

Якщо я справді якийсь політолог, мене знатимуть за працями, а не за чинами і званнями. Я завжди, проходячи повз одну могилу на цвинтарі, читаю "лікар-гінеколог" і думаю: ще б години прийому вказали… Так і тут: чи не все одно, що буде написано? Якщо бодай одна книга, написана мною, залишиться хоч на кілька поколінь – не дарма прожив.

– Звання не важливі, а що насправді важливе?

– Маю три пріорітети у житті. Найперше – сім’я. Я консерватор у цьому: патріархальна сім’я, де усі допомагають одне одному і люблять одне одного. Мені поталанило у цьому. Я одружився пізно – у 30 років. Маю одного сина. Але син одружився з дівчиною з
багатодітної сім’ї, і ми такі щасливі, що у нас тепер велика родина. Друге – улюблена робота. Можу працювати без вихідних, отримуючи задоволення від пошуку наукової істини.
Третє – мої друзі. З деякими дружимо вже 60 років. Є молоді – 25-26-річні, мої учні.

– А бувало у житті, що не знали, як вчинити?

– Треба було дурощів багато наробити, перш ніж зрозумів, що до чого. У житті головне – золота середина. Мій принцип: не роби іншому того, що не хотів би, щоби робили тобі. Христос вчив пробачати ворогів. Я намагаюся йти цим шляхом.

– Уявити важко, що ви робили якісь великі дурощі…

– Дрібні капості. Нам, школярам, мали робити щеплення. Принесли ампули, розклали їх. А я боюся… Збираю ампули й кидаю до пічки. То починає стріляти! Мене ловлять, сварять. Оце така дурість. У те місце, яким я думав у той момент, укол все ж зробили.

"Надію слід покладати на Бога, на себе, на родину"

– Нині є багато книжок "Як досягти успіху, як жити..." А насправді – як?

– Не люблю слово "успіх", бо у сучасному суспільстві вкладають у це поняття зовсім не те. Чи був успішним Тарас Шевченко? Леся Українка? Григорій Сковорода, який навіть власної хати не мав? Ми кажемо нині, що це успіх на віки, але власне життя у них було дуже складне. Не можу радити, як досягти великих грошей, бо у мене їх ніколи не було, не буде і я їх не хотів. Єдине, що можу порадити: головне у будь-якій ситуації не втрачати бадьорості. Які не були б нещастя сьогодні – завтра вони минуться. І ще одне. У сучасному суспільстві, де слова "честь", "порядність" відкинуті, вважають, що лише "лох" може про це говорити. Я не боюся, коли мене "лохом" називають. Я це чув неодноразово. Люди, які заробили гроші, мені казали: "Ну якщо ти такий розумний, чому ти такий бідний?" Потім я їх зустрічав, коли у них забирали майно, вони виходили з в’язниці. Я з ними розмовляв, сто грамів пив. Бо з ними ж ніхто тоді вже пити не хотів.
Користуйтеся власною головою. Коли важко – моліться. Молитва прояснює розум. Господь витягає з будь-яких ситуацій. Надію слід покладати на Бога, на себе, на родину.

– А як дітей виховувати? Вчитимеш бути чесними – ніколи не матимуть грошей…

– Наші діти мало читають. А там є відповідь на багато запитань. Часто від них можна почути: "А що я там знайду? Вони ж комп’ютерів не знали". Не знали, але людина не змінилася всередині.

На жаль, гроші осліпили багатьох. Занадто велика гонитва за грошима призвела до того, що булька луснула. І в Америці, і в Європі криза поглиблюється, бо гроші стали основою. Не те, що людина робить своїми руками, талантом, а надуті грошики. Попереду – важкий період. Дітей слід готувати. Мій батько пережив війну і готував мене до неї. Я вже у дитячому садочку плавав, стріляв із дрібнокаліберної гвинтівки у сім років, у десять – із бойового пістолета. Я свого сина, звичайно, того всього не вчив, а дав йому можливість вчитися комп’ютера з того моменту, коли у нього пробудився інтерес. Також порадив би дітям: у сучасному світі однієї спеціальності мало. Треба мати кілька. І крім освіти, слід ще вміти працювати руками. Мій син не лише може написати програму для комп’ютера, але й розібрати його і зібрати, відремонтувати. І я бачу, що моєму синові, його друзям цікаво жити. Нехай у них копійчані зарплати. Він інженер, працює в університеті, друзі – також викладачі, але вони займаються тим, що приносить задоволення.

А гроші що? Їх солити у бочках не будеш. Я завжди згадую барона Едуарда Фальц-Фейна, предки якого створили заповідник Асканія-Нова і який жив в еміграції. Звертаючись до нинішніх олігархів, він сказав, що пригадує, як у ранньому дитинстві їхав з батьками у колясці, їв тістечко безе. А поруч стояли босі діти сільські… А йому було приємно: "У мене є, а у вас – немає". І коли за кілька років він змушений був із батьками тікати в еміграцію, а у його маєтку залишалися ці діти, їхні діти та онуки. Він сказав: "Запам’ятайте це і подумайте про своє майбутнє. Не можна так протиставляти себе один одному".

"Бачу великий дуб – обов’язково обіймаю його"

– А як же успіх?

– Не радив би гнатися за успіхом. У письменника Лєскова є чудове оповідання "Блискучий ґудзик". Хлопчикові дістався нерозмінний рубль, за який можна було усе купувати й він до нього повертався. Але його попередили: купувати лише потрібне. І ось він побачив блискучий ґудзик, купив – і рубль не повернувся. Так ось успіх і є тим блискучим ґудзиком… А справжній успіх людини – це те, як до неї ставляться після її смерті.

– Як же отримувати задоволення від життя?

– Я дуже люблю природу. Коли за станом здоров’я не можу поїхати кудись, спілкуюся з пташками на балконі. Я їх годую. Я вже знаю птахів в обличчя, їхніх вожаків. Найрозумніший з усіх – ворон. Ти йому лише поглядом показуєш куди кинеш корм – він вже летить у тому напрямку.
Якщо потрапляю до ліса і бачу великий дуб – обов’язково обіймаю його. Березу люблю. Спілкування з дітьми приносить неймовірну насолоду.

– А бути щасливим без яхт і палаців?

– Мене вразив рейтинг щасливих країн: найщасливішими виявилися усілякі болівії. І я зрозумів: прокидається він у своїй хижі, виходить, вітерець здув банани, він підняв, з’їв, потягнувся – заспівав. Узяв мотику, попрацював, знову заспівав. А тут у людини є розкішний будинок, авто, усе – у кредит. І думка: а що завтра? А не дай Боже захворію?!

Я не думаю про матеріальні речі, хоча повністю не думати про це не можна... Мені вистачає моєї квартири. Дай Боже там завершити ремонт перманентний. Я зайнятий іншим – і жити цікаво. Найкраща мрія – нереалізована. Якщо це перевести у похабщину поручика Ржевського, то найбажаніша жінка – з якою ти не мав близькості. Так і тут: будь-яка реалізована мрія повертається непередбачуваним боком, що треба нову вигадувати. А хто не має здібностей у мистецтві чи науці – є ще один вид творчості – любов: до ближніх, до природи… Я багато зустрічав літніх селянок, для яких сенс життя – хата, подвір’я, садочок. І вони щасливі, що можуть працювати. І онуки бігають по подвір’ю, її рід продовжується. Вона ходить до церкви, вірить, що її душа дивитиметься згори на праправнуків – це щастя. 
Юлія Боднарюк