Із 19-річною Оксаною Лєбєдєвою ми зустрілися в обласному соціальному центрі матері та дитини. Молода жінка тримала на руках симпатичного малюка в білосніжному костюмчику. "У мене було 300 гривень, то перед пологами пішла на Калинівський ринок і купила цей костюмчик, – розповідає. – Назвала сина Миколкою, бо він народився напередодні Дня святого Миколая".

Малюк засинає на руках у мами. "Миколка дуже схожий на мого чоловіка. Такий же гарний, – хвалиться Оксана, поглядаючи на сина. – Юра дуже хотів сина, але ще не бачив його. Не приходив ні в пологовий будинок, ні в центр. Не телефонував жодного разу. І мама моя не навідувалася до внука. Хочу охрестити Миколку, але чекаю на чоловіка, щоби зробити це разом. А наша старша донечка Сніжанка схожа на мене. Вона зараз перебуває в Будинку дитини в Чернівцях. Коли потеплішає, покажу Сніжанці братика. Заради дітей готова пробачити чоловікові все. Хочу, щоб у них був рідний тато, якого не було в мене".

"Юра став навколішки і просив вийти заміж""

За свої 19 років Оксана пережила стільки, що комусь вистачило б на все життя. Народилася вона в одному із сіл Сокирянщини в багатодітній сім’ї. Свого батька не пам’ятає. А мама залишила дітей на рідну сестру і подалася на заробітки. Тітка віддала племінницю до інтернату. Там Оксанка навчалася до дев’ятого класу. Мама ніколи до неї не приходила. Згодом її позбавили батьківських прав. Та дівчина сумувала за ненькою. І після закінчення училища повернулася в село до мами. А та залишила на неповнолітню доньку менших дітей і знову кудись гайнула. Оксана стала мамою для своїх сестричок. Якось, коли дівчина рубала дрова на подвір’ї, до неї підійшов односельчанин Юра.

– Взяв у мене з рук сокиру, нарубав дров, заніс до хати, – пригадує жінка. – Потім почав приходити майже щодня. Допомагав по господарству, гроші давав на продукти. Ще ніхто ніколи не був таким добрим до мене. Я закохалася в Юру, думала, що кращого чоловіка немає на світі. Якось він запросив мене до ресторану. Там став навколішки, одягнув на мій палець обручку і попросив вийти за нього заміж. Я аж почервоніла. А Юра мені каже: "Не червоній, бо в цьому немає нічого страшного. Я тебе люблю". Грошей на весілля у нас не було. Хоча мені дуже хотілося вдягнути, як це роблять усі наречені, довгу білу сукню. Ми пішли з Юрою до сільради і розписалися. Мені було 17 років. Але нам дозволили взяти шлюб, бо я була вагітна. Спочатку ми жили в мене, а потім перейшли до Юри. Незабаром народилася наша донечка Сніжана. Юра її дуже любив. Та в селі не було роботи. Чоловік через це сердився. згодом почав пити. Приходив п’яний, сварився. Але ніколи не бив.

"Дуже сумую за донечкою"

Згодом Оксана знову завагітніла. Та через постійні сварки змушена була повернутися з донечкою до мами. Друга вагітність перебігала важко. Жінку поклали на збереження в пологовий будинок у Чернівцях. Маленька Сніжанка залишилася з бабусею.

– Але мама привела собі нового чоловіка і не дивилася ні за сестрами, ні за Сніжанкою, – зізнається Оксана. – Тому соціальні служби забрали в неї дітей. Сестричок віддали до інтернату, а мою донечку – в Будинок дитини. Коли я дізналася про це, дуже розхвилювалася, в мене почалися передчасні пологи. Син народився недоношений. Майже два місяці ми пролежали в лікарні. А потім мене з дитиною забрали до центру, бо не було куди подітися. Мені тут дуже добре. Виділили окрему кімнату, годують. Не треба рубати дрова, палити пічки, готувати їсти. Тому більше часу можу присвятити Миколці. Годую його грудьми, він поправляється. Медсестра постійно наглядає на малим, лікар приходить майже щодня. У селі такого не було б. Але я дуже сумую за Сніжанкою і хочу, щоб вона була біля мене. Хоча добре, що її забрали до Будинку дитини. Я спокійна, бо там за нею доглядають. Донька нагодована, чиста, в теплі.

– У нашому центрі Оксана зможе перебувати з дитиною, доки малюку не виповниться 18 місяців, – розповіла соціальний педагог Наталія ЗУБАТЮК. – Ми могли б забрати до центру і її доньку з Будинку дитини, щоб вона перебувала тут із мамою. Зараз цим питанням займаються соціальні служби. Хочемо помирити Оксану з чоловіком, щоб не розпалася сім’я. Це перший випадок у нашій практиці, коли жінка залишилася без підтримки чоловіка і рідних. Були самотні мами, але до них приходили родичі. А тут зовсім нікого немає.

– Я досі кохаю Юру і не хочу з ним розлучатися, – плаче Оксана. – Тому прошу чоловіка приїхати і забрати мене з дітьми додому. Якби він побачив сина, який він гарний, то не зміг би відмовитися від нього. Будемо жити разом, любити наших дітей.
Надія БУДНА