«То було пекло…»

"Люда, мене увозять у Германію… Ти жди мене, я вернуся. Гребінки. Цукровий завод. Бліновським", – 1943 року 20-літній юнак Володимир ШАРЛЕЙ крізь щілинку у переповненому вагоні із в’язнями викинув сірникову коробочку з маленьким клаптиком паперу. Коробочку підняла невідома людина і… З села до села, з рук у руки люди передавали коробочку. І через три місяці кохана все-таки отримала записку! Чоловіка, який заради неї здався гестапо, жінка дочекалася аж 1945 року. А Володимир Іванович пережив жахіття Бабиного Яру та… вижив після медичного експерименту у страшному концтаборі у Дахау.

"Заради любові можна відправити себе у вогнище"

Про пережиті страхіття 90-літньому Володимиру Івановичу розповідати важко – тремтить голос, душать сльози... З чоловіком, який уже багато років живе у Чернівцях, ми зустрілися у його оселі. Стіни його кімнати у картинах – чоловік щодня малює. Серед картин – спогади про пережите.

– Родом я із села Гребінки, що біля Києва. Коли навчався у школі, дуже сильно покохав дівчину Людмилу, – пригадує Володимир Іванович. – Коли закінчив школу, вступив до Київського інституту енергетики. Але почалась війна, і навчання довелось залишити – я повернувся у рідне село. Працював на цукрозаводі. Мій батько був партійцем, і, щоби мене не чіпали німці, я одружився. Нам із Людою дали кімнатку. Ми прожили щасливо шість місяців – до березня 1943 року. Можливо, мене не чіпали б, якби за 12 кілометрів в Устинівському лісі не виявили партизанську групу. З Києва на трьох великих машинах прибули люди з СС – подумали, що я причетний до приходу партизанів. Вночі прийшли до нашого будинку. Пам’ятаю: важкі черевики гуркочуть по сходах, чути німецьку мову… Я втік, але СС забрало Людмилу в одній нічній сорочці. Дорогою били прикладом у спину.

Чоловік хустиною втирає сльози. Через кілька хвилин пояснює: "Скільки років уже минуло, а я згадую – й усередині все тремтить! А як взяти себе у руки, коли згадую, що забрали мою кохану?! Їй же тільки 18… Я дуже любив. А заради любові себе можна відправити у вогнище!"

Чоловік мав можливість втекти, але… Він здався. Людмилу випустили, а його забрали – гестапо повезло у Бабин Яр.
"Нічого страшнішого у житті не було"

У набитому вагоні привезли на товарну станцію. Тут людей одразу посадили в оббиту бляхою вантажівку. Дорогою задихнулося кілька осіб.

– Виходжу і бачу перед собою глиняну стіну з віконною дірою, із тієї діри хтось простягнув худесеньку руку. Потім чую хриплий голос: "Сидор, дай сидор!" Сидор – це сільська торбинка з їжею, у яку клали шматочок хліба із салом. Потім я побачив лице прохача і вжахнувся. Скільки буду жити, буду пам’ятати: немов мумія стояла переді мною – у людини було страшенно худе жовте лице… У якусь мить у мене з’явилася думка: "Я потрапив у пекло". Але дивлюся нагору і бачу голубе небо, а навколо – зелені дерева, а значить, це не пекло. А що ж тоді? Це був Бабин Яр.

Полонених загнали у погреби (знаходилися біля Дніпра метрів за триста від того місця, куди у 1941 року падали трупи розстріляних євреїв). Разом з іншими Володимир пробув у погребі близько місяця. 1943 року їх змусили засипати піском тіла загиблих – німці готувалися до відступу, замітали сліди вчинених звірств.

– Нічого страшнішого у моєму житті не було, – зізнається чоловік. – Нас випускали з погребів і… Ми йшли по присипаних трупах, ще більше їх засипали піском. Від жахливого смороду паморочилося у голові… Після цих жахіть однієї ночі нас розбудили і знову запакували у товарняки – на Німеччину. Уже і не знаю, де у ті пекельні дні роздобув клаптик паперу і на ньому залишком простого олівця написав Людмилі ту саму записку …

У таборі заразили малярією

Їхали майже дві доби. Їсти не давали – лише пили воду. Коли прибули, усіх вишикували у шеренги.

– Я оозираюся і бачу перед собою двоповерхові будинки, – продовжує розповідь Володимир Шарлей. – Навколо – клумби з квітами, чистенькі алеї… Пройшли ми цей затишний куточок і вперлися у ворота, на яких німецькою написано "Dachau". Моторошно стало, коли метрів за тридцять від воріт біля будиночка помітив, що височіє велика чотиригранна труба. Потім ми дізналися – це труба крематорію.

У таборі видали штани, сорочку та куртку – у смужку.

– На форму відразу причепили номер, свій не забуду ніколи – 51648, – чоловік вимовляє номер німецькою мовою. – Поряд біля номера – літера R, що означало "росіянин". Вінкель був червоний, це означало, що я – політичний в’язень…
У бараці жило осіб 80-90. Тоді чоловік ще не здогадувався, що табір – один із найстрашніших з концентраційних таборів у Німеччині, що у ньому проводять страшні медичні експерименти.

– Через місяць після мого життя у таборі стався страшний випадок – якось після обіду у бараку пролунала команда шикуватися. Мене та Сергія – чоловіка із Джанкоя – забрали, – каже Володимир Іванович. – Ми вийшли і пішли у бік крематоріїв. Потім зайшли до приміщення, у якому були дві великі бетонні ванни – одна порожня, інша – з водою. Напроти – довгий стіл. На стінах – довгі ланцюги і ще щось, немов кінська збруя. А потім перед нами відкрили двері, і ми зайшли до приміщення, яке нагадувало лабораторію – стелажі, численні баночки з різними етикетками. Пам’ятаю: нас зустрічає чоловік у білому халаті років 50. Я глянув на нього, і він усміхнувся якоюсь нелюдською посмішкою – це була посмішка диявола. Нас попросили роздягнутися до пояса, провели медичний огляд. Потім ми з Сергієм сіли у крісла, руки нам прив’язали до ручок, розвернули нас до стіни. Раптом я відчув, що мені щось поклали на плечі. Поряд сидів Сергій, і я помітив, що у нього на плечах – велика скляна медична банка, а у банці... величезний комар! За мить у себе на плечах відчув два укуси. Це потім я вже дізнався, що то був тропічний комар і нас навмисне заражали малярією... Після цього нас відвели в окрему кімнату і сказали, що можемо спати, відпочивати, а їсти дадуть. Аж тут почалося – то страшний холод, то дихати від жару не можу. У перші три дні я думав, що не виживу. За вісім днів я зовсім згорів. Потім нас із Сергієм розлучили, я і досі про нього нічого не чув. Як тоді було: або вижив, або не вижив.

Володимир Іванович вижив, і його після експерименту направили у трудовий табір. Командири доручили прибирати територію. Одного разу чоловік глянув у дзеркало і… не впізнав себе! Про цю мить він згадує коротко: "Не знаю, із чим це порівняти, на кого я тоді був схожий. Просто скажу, що це був липень 1943 року, і мені було двадцять. Вижив".
Про експерименти до того часу чоловік і гадки не мав.

– Німці – дуже акуратні, – підсумовує Володимир Іванович. – Якщо хтось і кричав, а кричали там страшно, то ніхто нічого не чув. У маленьких камерах знущалися, а наступного дня просто ішов дим з комина… А хто там витримував ті звірства? Хто туди потрапляв, ніхто уже не повертався…

1945 року американці звільнили табір. Коли чоловік повертався додому, Людмила про це вже знала – зустріла його на станції в Устинівці: "Коли ми побачилися – просто довго дивилися одне одному в очі, навіть не наважувалися поцілуватися…" З роками у них народилося троє дітей. Дружини уже немає серед живих, але тішать онуки...
Валерія Чорней

ДОВІДКА
Дахау – один з перших нацистських концтаборів у Німеччині.
Був розташований в однойменному баварському селі за 12 миль від Мюнхена. Діяв з 20 березня 1933 року.
У Дахау перебували понад 200 000 в’язнів з понад 30 країн. З них близько третини – євреї.
У Дахау загинули 32 тисячі 99 в’язнів і ще майже 10 тисяч в його філіях, переважно від хвороб, недоїдання, самогубств, вбивств, тортур тощо.
У таборі проводили медичні експерименти над сотнями в’язнів.
29 квітня 1945 року табір звільнили війська США.