«Жодного разу не бачив свою онучку»

50-річний чернівчанин Роман Калінов нині перебуває у геріатричному пансіонаті. Після того, як чоловік став інвалідом і почав пересуватися на візку, від нього відмовилися дружина. Вкрай рідко відвідує батька рідна донька. А маленьку внучку дідусь не бачив жодного разу.

"Я залишився на вулиці"

Із Романом Каліновим ми зустрілися у центрі в кафе. Його привезли з геріатричного пансіонату до стоматолога. Симпатичний худорлявий чоловік почувався ніяково на інвалідному візку.

– Я безпомічний, наче маленька дитина, – каже тремтячим голосом Роман. – Без сторонньої допомоги не можу виїхати з пансіонату.

Проблеми зі здоров’ям у Романа почалися під час служби в армії, коли йому було лише 19 років. "Я навчався на першому курсі хімічного факультету ЧНУ, – пригадує. – З університету мене забрали до армії. Послали до Ємена, де на той час відбувалися військові дії. Там отримав досить серйозну контузію. Неподалік вибухнула міна – і мене відкинуло на десяток метрів. Довго лікувався у військовому госпіталі в Ташкенті. Здавалося, що все буде добре. Адже я серйозно займався спортом. Мав звання кандидата у майстри спорту зі спортивної гімнастики. Після служби в армії закінчив університет. Працював учителем хімії в школі, на митниці, був на заробітках у Німеччині".

Спочатку все у Романа складалося добре. Він одружився, у подружжя народилася донька. "Та після 40 років відгукнулася контузія. Почали боліти ноги та руки, хоча ходити я ще міг самостійно, – розповідає Роман. – Дружина продала нашу квартиру, забрала гроші та пішла до іншого чоловіка. Я фактично залишився на вулиці. Щоби не вмерти з голоду, почав підторговувати на Калинці. Проживав у міському центрі реабілітації інвалідів, що на Південно-Кільцевій. Після того, як мені дали першу групу інвалідності, пішов у геріатричний пансіонат. Іншого виходу в мене просто не було. Отримую приблизно 1300 гривень пенсії, 75 відсотків від якої забирає пансіонат. Тож у мене залишається зовсім мало грошей".

Уже шостий рік Роман перебуває в геріатричному пансіонаті. У кімнаті з ним мешкає ще один чоловік. "Навколо мене – здебільшого люди похилого віку. Навіть немає з ким поспілкуватися. Це мене просто вбиває, – скаржиться чоловік, ховаючи очі, повні сліз. – А ще дуже боляче, що ніхто до мене не приходить. Хоча всі рідні знають, що я тут. За всі роки донька Крістіна навідувалася двічі-тричі. Іноді телефоную їй. Знаю, що в мене є вже піврічна онучка Карінка. Але не бачив її жодного разу. Просив доньку привезти її. Так мрію потримати внучку на руках. Найгірше, що рідні відмовилися від мене".

"Зустрів жінку, про яку мріяв усе життя"

Роман Калінов намагається вести активний спосіб життя. Він бере участь у "Брейн-рингу" для людей з обмеженими фізичними можливостями. Був учасником цьогорічного конкурсу "Міс красуня та легінь на візку".

І навіть закохався.

– Півтора року тому я познайомився з жінкою, про яку мріяв усе життя, – зізнався чоловік. – Я її дуже кохаю. Мені не потрібно від неї нічого, тільки бути поруч. Дуже пишаюся своєю Катею. Вона надзвичайно мужня людина. Ще з дитинства змушена пересуватися на інвалідному візку. Та, незважаючи на це, успішно закінчила школу та університет, працювала. Це ж яку силу волі треба мати, щоб не зламатися! Ми постійно телефонуємо одне одному. Спілкуємося навіть уночі, коли особливо відчуваєш самотність. Я зізнався Каті у коханні й попросив вийти за мене заміж. Вона сказала, що подумає. Звичайно, у сім’ї двох інвалідів на візках буде чимало проблем. У мене немає нічого – ні квартири, ні великої пенсії. Є лише кохання до Каті та велике бажання жити нормальним сімейним життям".