Аспазія та Михайло Лазарі відсвяткували золоте весілля в Палаці урочистих подій. Посивілий наречений ніжно підтримував під руку схвильовану наречену з великим букетом улюблених білих лілій та ромашок.
– Аспазія така ж вродлива, як і в молодості, – каже Михайло Ілліч, не відводячи закоханого погляду від дружини. – Вона стала для мене усією родиною. Адже в чотири роки я залишався сиротою – батьки загинули, і мене виховували у дитячому будинку. Закінчив Пушкінське військове училище. За 25 років служби в армії об’їхав увесь Союз, змінив 12 місць. І завжди поруч була Аспазія. Як би важко не було, дружина ніколи не скаржилася. 1987 року я звільнився в запас у званні підполковника. І ми повернулися на рідну Буковину, звідки обоє родом.
"Жити доводилося у бараках і вагончиках"
Познайомилися Аспазія і Михайло у Чернівцях на танцмайданчику в Центральному парку 1961 року. Обом тоді було по 20. Хлопець одразу ж закохався у вродливу веселу дівчину, запросив її на танець. Аспазію вразили його блакитні очі та густа шевелюра. Цього ж вечора домовилися про побачення. А через місяць віднесли заяву. Весілля відсвяткували у рідному селі нареченої Костинці на Сторожинеччині.
– У нас було дуже гарне весілля. Мені пошили довгу білу сукню, а Михайло купив собі новий костюм. На подвір’ї накрили столи, грали музики. Електрики в селі тоді ще не було, то засвітили кілька гасових ламп. Обручки у нас були мідні, бо на золоті не було грошей, – пригадує пані Аспазія. – Відтоді ми ніколи не розлучалися. Куди чоловік – туди і я. Важко було. Я – з багатодітної сім’ї, Михайло – сирота. Тому не було кому допомогти. Постійно переїжджали з місця на місце. Жити доводилося у бараках, вагончиках, у лісах. Інколи навіть води не було – привозили її у цистернах. Якось приїхали на Урал, а в мене зимового взуття немає. Чоловік купив валянки-бурки, а вони виявилися завеликі. Отож певний час я не могла навіть вийти надвір, бо там мороз і сніг. Та ми були щасливі вдвох. Чоловік завжди був моєю надійною опорою.
"Вважаю свекра і свекруху своїми батьками"
На запитання, що допомогло їм прожити разом стільки років, пан Михайло, не роздумуючи, відповідає: "Терпіння і розуміння. Не збирали образи, вміли пробачати. І звичайно – кохання. Дружина – дуже гарна господиня. Вміє і спекти, і зварити. Без неї я не зміг би пережити велике горе, яке спіткало нашу сім’ю, – трагічну смерть сина Володимира. Він теж був військовий. А зараз внук Михайло продовжує сімейну династію – служить на контрактній службі в армії".
– Батьки дуже кохають та поважають одне одного, – каже донька Оксана. – І хоча в житті всяке траплялося, я ніколи не чула, щоб вони сварилися. Теж хотіла б так прожити зі своїм чоловіком. Батьки допомагали нам виховувати трьох наших синів, за що ми їм вдячні.
– Мене в сім’ї зустріли так, ніби я була їхньою донькою, – розповіла невістка Аня, яка приїхала на ювілей з Москви, де зараз проживає. – І хоча мого чоловіка вже немає, досі вважаю свекруху і свекра рідними людьми, називаю їх мамою і татом. Дуже люблю їх і хочу, щоб Господь дав їм ще багато років життя. Неодмінно приїжджатиму до них.
Відзначити золотий ювілей бабусі та дідуся прийшли троє внуків. А старша онучка Марина, яка не змогла приїхати, подарувала їм правнучку Вероніку.
– Життя триває, – розмірковує Аспазія Василівна. – Я вдячна чоловікові за прожиті разом роки. Зараз тішимося внуками та правнучкою.
Михайло Ілліч зізнався, що й досі кохає свою дружину. І пообіцяв, що через десять років вони відзначать у Палаці своє діамантове весілля.
Надія БУДНА
