У вересні 85-річний ювілей святкуватиме Святослав Мельничук – засновник хору "Гомін Буковини", без пісень якого не обходяться жодні урочистості в краї. Та перед хором музикант уже не стоїть – через травму пересувається лише на милицях.
– Якби напередодні ювілею сталося диво й звідкілясь згори вам запропонували би повернутися у свій найщасливіший вік – який обрали б?
– Свої 28-29 років… Коли вийшов із в’язниці після 10 років каторги у Воркуті. З папером замість паспорта... З пожитків мав лише табірний одяг. Не було щасливішого за мене того дня, коли дозволили повернутися в Україну. Моя тітка Аниця з Лашківки все життя згадувала лист, який отримала від мене, і плакала… "Тітко, я їстиму лушпиння від картоплі, яке ви варите свиням, лише дозвольте мені приїхати в Лашківку…"
Прийняли мене гарно. Я одразу між парубками влився, бо співав народні пісні. Закінчив вечірню школу, вступив до музичного училища, з якого, щоправда, після третього курсу виключили. Я за ніч тоді посивів…
– Кажуть, сталося то через анонімку?
– "Авторами" були вчителька і пенсіонерка із сусіднього села. Написали, що замовчав про себе під час вступу, що брат загинув в УПА. Мотиви дуже прості. Пенсіонерка хотіла, щоби я сватався до її племінниці. А я бачив її лише на фото. Вчителька доньку мала, може, також щось планувала. Я одразу вибачив їм…
Проголосували за виключення на зборах в училищі навіть товариші… Один, майбутній композитор, потім прийшов: "Вибач, Славку, ми гадали, що тебе вже заарештували".
– Як же навчитися вибачати?
– Батьки вчили мене не тримати зла. Мені часто доводилося у розмові з нашими політиками-атаманами заспокоювати їх. Слід любити українців такими, якими вони є. І слід вибачати. Якщо хочемо швидше досягти успіхів у розбудові Української держави, то мусимо. Нам ще довго заважатимуть.
Пригадую, до тата приходив протоієрей перевіряти церковні справи. Прожив 100 років, я ще його застав. Жив на Буковинській. Він був москвофілом. А прізвище українське. Такий був собі повненький. Візьме на коліна, я – його за червоний пояс: "Що у вас тут?" А він: "Жаби, синочку, в мене там жаби". Гуморист був.
Навіть в УПА, коли давали волю емоціям, багато лиха було. Чув, що племінник свою тітку застрелив, бо вона не так думала, як бандерівці. Не стріляти усіх треба було, як дехто робив. Я мав можливість розстріляти двох комуністів, натомість лише покарав їх – дав 20 буків і сказав більше не чинити так. А якби вбив? "Пукнути" не треба розуму. А зробити інакше – це краще.
– На кадебістів, які наглядали за вами, також зла не тримаєте?
– Дуже стежили за мною, коли повернувся з в’язниці. Пригадую, коли працював у культосвітньому училищі, у Бобівцях вбили голову колгоспу. Мене викликали, бо бандерівець… Я сказав, що спробую дізнатися у знайомих, що там трапилося. А до тещі приходила з Вашківців подруга. Вона на базарі: шу-шу-шу. Приходить і розповідає, що вбитий мав багато коханок і одна з них не пробачила. Переодяглася у чоловічий одяг, вилізла на тополю, знала, куди він мандрує, і з мисливської рушниці бабахнула… Коли знову викликали – розповів капітанові КДБ, що почув.
Через багато років я зустрів його на вулиці. З паличкою, хворий… "Святославе Васильовичу, поясніть мені, що таке націоналізм?" – запитує. Тоді він не знав. Кажу: "Що з вами?" Розповів, що у Стрілецькому Куті була водолікарня й він трохи перебрав процедур. Гадав, що швидше одужає, а вода серцю зашкодила.
– Хор "Гомін Буковини" досі щороку у вас колядує…
– Так, хоча я з 2004 року після перенесеної травми вже ним не керую. Створив його 1990 року, він для мене – як дитина. Живу нині його активністю. Співали народні, стрілецькі, повстанські, релігійні пісні. Багато роз’їжджали. Бувало, що хор із 30 осіб співав перед маленькими заставами з 5-10 осіб. У солдатів сльози на очі набігали…
Куди кликали – їхали. Й абсолютно безкоштовно. Я лише про транспорт домовлявся.
– Чи щасливі ви?
– Так, бо маємо незалежність. Є Україна. Не та, але є. А попереду – робота.
Ні про що не шкодую. Бо свідомий був, що легко у житті не буде.
Юлія БОДНАРЮК
ДОСЬЄ
Святослав Мельничук –
ветеран УПА.
Народився 13 вересня
1926 року на півдні Румунії, де його батько працював.
Із 17 років воював із нацистами та армією Крайовою, а згодом – з енкаведистами.
1945 року після облави пораненого Святослава заарештували. Був за крок від страти, але натомість його заслали у Воркуту на десять із половиною років. 1955-го звільнили з каторги. Здобув середню освіту, потім – професійну. Викладав у школі музику та співи, у культосвітньому училищі – музично-теоретичні предмети та вокал.
Засновник хору "Гомін Буковини", співзасновник товариства "Просвіта", засновник і голова братства ОУН-УПА. Має сина та онуку.
