Один із перших підприємців Буковини, власник "Сашкової пиріжкової" на ринку "Фортуна" Олександр Прудніков – постать героїчна, адже саме завдяки його поїздці (як голови спілки підприємців-харчовиків) до Азарова наприкінці 1990-х років нині Калинівський ринок працює без касових апаратів. Та мало хто знає, що чоловік роками випалює на дереві ілюстрації до Біблії. За вісім років випалив вісім образів – від народження Христа до Розп’яття.

Земляків у Єрусалимі впізнав за хусточками

Пан Олександр почав випалювати ілюстрації до Біблії вісім років тому після поїздки до Єрусалима.
- Там же у мене у кожному місті друзі. Бо Чернівці, як перефразував, не маленький Париж, а маленький Єрусалим. Ввечері сиділи з друзями, а вранці – святими місцями. Пригадую, приїхали до Ярденіту – місця хрещення Христа. Подивилися усе з дружиною, зайшли у воду. Люди поряд приймали Хрещення, купували спеціальні накидки по 5 доларів. Виходимо з води: чудовий спів, білі мармурові брили з 10 заповідями…а неподалік – група людей у хусточках, які я за кілометр упізнаю – з наших країв. Приглядаюся, а вони розстелили килими на землі, нарізають солонину, горілка там же… Я до них: "Слава Богу! Уздрів наших! Сховайте солонину – тут не можна!" Вони одразу: "Йой-йой, правильно кажете…" Ми так сміялися з другом. Він ще допитувався, як я за хусточками вирахував, що то наші люди. Я йому відповів: "Ти коли емігрував із Буковини?! Отож бо. А я там живу!"

Коли повернувся – зрозумів, що хочу випалювати на дереві ілюстрації до Біблії. Відчув у душі. Апарат для випалювання мав старенький, за якісною фанерою поїхав до Рівного.

Першу картину Олександр Павлович випалював півтора року. Справа то копітка, адже один невірний рух – і перепалив роботу. Доводиться наждачкою затирати "брак".

- Тому починаю роботу з облич і лише згодом приступаю до вбрання, де відтінок може бути більш темний. Працюю у середньому чотири години на день. Іноді так захоплююся, що забуваю про їжу. Друзі на 100 грамів кличуть – сто відмовок вигадую, бо як залишити роботу? Часом випалюю, а не виходить, нервую, а потім прошу вибачення у Бога. А взагалі ця робота дуже заспокоює.

"Виготовляю друзям фамільні герби"

– Випалюю образи – отож за логікою вірю в Бога. У Бога я вірю, але у віру – ні. Ні в православну, ні в іудейську, ні в католицьку. Бо у мене батьки різних національностей, і я не міг вибрати одну віру. Я заходжу і до костьола, і до синагоги, і до церкви. Бо як мені сказали в Єрусалимі, Божий храм для того, щоби людина зайшла й помолилася.

Олександрові Павловичу не раз пропонували продати образи. Пропонували дві тисячі євро за один. Відмовився. "Залишу онукові, а не цікавитиметься – нехай передасть до церкви чи музею", – пояснює.

Із задоволенням навчав би випалюванню школярів.

– Безкоштовно. Лише би виділили кабінет для занять. Бо я свого часу мріяв вступити до Вижницького художнього училища, але ріс без батька, мусив рано піти працювати. Можливо, комусь прищеплю любов до прекрасного.

Є ще одне хобі у Олександра Павловича – безкоштовно виготовляє для друзів фамільні герби з дерева. Спільним є лише наявність початкових літер членів родини, а дизайн кожного герба – унікальний.

Думає один із перших підприємців краю і про те, щоби книгу написати. "Енциклопедію для підприємця: із досвіду виживання", – сміється. – Гумор – це його третє хобі.

– Це нині для підприємців – рай. Ви ж пам’ятаєте, що податкова робила з нами колись… Намагалися задобрити, звичайно, перевіряльників. Доходило до смішного. Пригадую, на Калинівському ринку в одному з кіосків громадського харчування працював Федя з дружиною. А жінка завжди ходила у чорному. Контролери лише до неї по зошит звернуться, а вона вже по стільцю сповзає: "Фєдя, каплі в бардачкє...". А якось її взагалі не стали перевіряти. "Ой, так незручно, – пояснили. – Були у Феді…Там таке нещастя, що навіть незручно перевіряти… Ми зайшли, а вона: "Йой-йой, сестру поховала, і ви цими комісіями мене замучили…" Ми лягли зі сміху – вона ж завжди у чорному ходила.

Отаке життя – інакше без гумору не виживеш. Знаєте, який свій день народження найчастіше згадую? Коли в 1990-х накрили стіл на Калинці після базару й хлопці привели чоловіка з гармошкою – "живу музику". Той грав з годину, любовно складаючи купюри до кишені, а потім один із гостей протягує йому 5 баксів (а то були великі гроші, бо вчитель за місяць заробляв не набагато більше), щоби той уже не грав – голова болить. А той…ще з більшим ентузіазмом гармошку розтягує. Дали йому ще грошей – грає ще голосніше! Нарешті до компанії підійшов хтось: "А ви голосніше кричіть і у саме вухо! Він же глухий!" (Юлія БОДНАРЮК)