Війна Росії проти України стала не лише битвою за території, а й боротьбою за право українців залишатися собою. У час, коли Кремль намагається заперечити існування української нації, питання національної ідентичності, історичної пам’яті набувають особливого значення.
Чому ця війна є екзистенційною для українців, як Росія десятиліттями формувала міфи про Україну та чому наша держава досі недостатньо працює із зовнішньою аудиторією – про це в інтерв’ю "МБ" розповів історик, народний депутат та громадський діяч Володимир В’ЯТРОВИЧ.
"Ми ще програємо у впливі на світ"
– Національна ідеологія під час визвольної війни є важливим її складником. Як у цьому плані працює українство?
– У 2014 році відбулося пришвидшене самоусвідомлення українців. Тобто, українці розуміють, що для них найважливіше, що їх відрізняє від інших і що це треба зберегти. Адже те, що робить нас українцями, перебуває під найбільшою загрозою. Для Росії метою цієї війни є знищення українців як нації. Тому для українців ця війна екзистенційна. Ми маємо всі підстави говорити про те, що це геноцид. Він передбачає не фізичне знищення всіх, а фізичне знищення частини. Інші ж мають просто відмовитися від того, що робить їх українцями.
– У чому ми програємо, а в чому випереджаємо російську машину пропаганди?
– Мені здається, ми програємо у впливі на світ. Тому що ще дуже мало зусиль докладаємо до того, щоб розповідати про українські погляди на українське минуле. У них досі часто домінують російські наративи.
У чому виграємо? Це в Україні. Все-таки в Україні вже російська пропаганда має обмеження. Тобто Росія обламала зуби об Україну. І мені здається, що вона вже не працює. Але цього не досить. Треба виходити за межі країни. Нам важливо докладати зусиль, щоб розвалювати Росію зсередини. Тут важливим напрямом роботи має бути підтримка поневолених народів Росії, які зараз є частиною РФ. Мені здається, що керівництво держави поки що не розуміє потенціалу цієї теми. Він колосальний насправді.
– Яких помилок у цьому плані припускається держава і що б мала робити насправді?
– Недостатньо уваги. Тому що робота на території Росії з поневоленими народами, робота з мігрантами з російської території зараз реалізується лише зусиллями якихось громадських активістів і окремих політиків. Цього не досить. Так само як колись робота проти Радянського Союзу, наприклад, у США, була системною. Це були "Радіо Свобода", "Голос Америки", якісь підпільні видання, науково-дослідні інститути, які вивчали слабкості совєтської імперії й знали, на які кнопки натискати для того, щоб ті тріщини, що з’являлися, розширювалися. Так само й ми маємо працювати системно з Росією, але я поки що цієї роботи, на жаль, не бачу.
– Які найпоширеніші міфи про Україну з подачі РФ досі існують і як це впливає на сприйняття України у світі?
– Україна, на щастя, зазвучала зараз у світі. Тобто про неї вже говорять як про окремий суб’єкт. Але якщо говорити про тему, якою я займаюся, а це український визвольний рух, боротьба українців за незалежність, часто ця боротьба сприймається якраз через призму російської пропаганди. Наприклад, тема Другої світової війни і якісь стереотипи про нібито колабораціонізм українців, зокрема й тих, хто боровся у лавах УПА. Також демонізований образ Степана Бандери, якого називають колаборантом, попри те, що він був в’язнем нацистського концтабору. Усі ці теми досі на інформаційному порядку денному і навіть частково в академічному середовищі на Заході. Росія активно вклалася в просування таких наративів.
Я працював у США і бачив, наскільки там навіть, здавалося б, адекватні науковці безкритично сприймають ці російські наративи. Думаю, більшості з них зараз соромно, бо після 2022 року стало очевидно, що вони були лише пішаками в цій грі Росії. Але сказати, що Росія вже програла на Заході, ми, на жаль, не можемо. Ба більше, після 2023–2024 років Росія вже оговталася від краху своїх планів бліцкригом захопити Україну і, навпаки, відновлює свої інформаційні потужності на Заході.
Це продовження війни початку ХХ століття
– Як Україна може ефективно протидіяти ворожій пропаганді та історичним маніпуляціям? Які інструменти є ефективними?
– Думаю, що інструменти ті самі, які вже використовувалися. Ідеться про культуру, певні наукові наративи. Але бракує ресурсу. Бо коли ми говоримо про роботу на аудиторію поза межами України, очевидно, треба буквально хоча б якісь переклади. Необхідні видання різними мовами.
Думаю, що абсолютно провалена наша робота в контексті впливу на аудиторію так званого глобального Півдня. Тобто там країни, які чуйні до антиколоніальних питань, тому що вони постраждали від імперіалізмів Заходу. Ми їм погано доносимо те, що насправді сьогоднішня війна України проти Росії якраз антиколоніальна.
Натомість вони сприймають події, які відбуваються в Україні, абсолютно через російську призму. А її суть полягає в тому, що, коли західні країни поневолювали країни глобального Півдня, колись їм у боротьбі допомагав Совєтський Союз. А це значить, що Україна, яка працює із сучасними західними країнами, є частиною якихось імперіалістичних сил, а Росія, яка воює проти України, навпаки, є антиколоніальною силою. Тобто це абсолютно перевернутий світ, який відтворює логіку 70-х років.
– З яким історичним періодом ви могли б порівняти суспільно-політичні події, які сьогодні відбуваються в Україні?
– Те, що відбувається сьогодні, – продовження того, що було в Україні ще у XX столітті. Недарма з 2025 року офіційна назва цієї війни – Війна за Незалежність України. Тому що це продовження і, я сподіваюся, завершення процесу, який почався понад 100 років тому, коли українці вперше спробували проголосити свою незалежність, а Росія одразу почала агресивну війну.
Вона неймовірно схожа на те, що відбувалося потім. Була також так звана гібридна війна, коли оголошувалося, що це не російські війська наступають на Україну, а обурений пролетаріат Харкова проти буржуазної Центральної Ради. Все повторилося у 2014 році, згодом у наступні роки.
Тут паралелей багато. Допоки ми не викриємо цих механізмів, доти вони діють та є ефективними.
– Які історичні уроки українське суспільство уже винесло за час повномасштабного вторгнення і які досі ні?
– Найважливіший урок полягає в тому, що держава – це найефективніший механізм захисту для нації. Отож потрібно об’єднуватися довкола захисту держави. Цього бракувало ще сто років тому, коли багато українців думали, що це не їхня справа. Тобто це вже відбулося.
Проте не вповні відбулося розуміння того, що ми можемо бути різними: бути між собою суперниками, мати різні погляди. Можемо бути недругами, але це не означає, що ми між собою маємо бути ворогами. Ми маємо засвоїти розділення між тими, кого можна трактувати як суперників, з якими можна змагатися, і ворогами, які хочуть тебе знищити. Часто цю енергію ненависті, яка теж потрібна в боротьбі за виживання, ми спрямовуємо на своїх. Це небезпечно.
Читайте також: У Чернівцях відомий історик представив книгу про останнього командувача УПА
– Яку історичну подію чи постать ви вважаєте найбільш недооціненою?
– Мій візит до Чернівців пов’язаний з презентацією книги про Василя Кука, останнього командира Української повстанської армії. Можливо, не найбільш недооціненого, але він був одним з тих головних коліщат у механізмі визвольного руху, завдяки якому той здобував успіхи у боротьбі. Оскільки Василь Кук не прагнув відомості, був, можливо, не такою яскравою та харизматичною особистістю, як той-таки Степан Бандера, то, власне, і залишався поза увагою. Мені здається, що саме люди, які здатні налаштувати роботу інших.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
