Над хатиною-колибою на фоні лісистих вершин майорить новенький український прапор поруч з прапором Євросоюзу.
– Заходьте, пригощайтеся, пробуйте нашу бринзу, вурду, мамалигу, – так чабани зустрічають гостей на полонині Брада (румунською "галявина"), що високо в горах за буковинським селищем Красноїльськ.
Навколо загорожі для овець, поруч віз, дровітня, рукомийник, лавиця з відрами, загорожа з кількома свинками, невеликий рукотворний ставок біля джерела – ціле господарство. Керує ним Ілля ІЛІУЦ – старший чабан, по-місцевому "бач".
– І так усіх пригощаєте? – запитую.
– Звичайно! У мене так – всіх пригощаю. От минулої неділі аж туди (вказує на місце за навісом, – авт.) стіл викладали, стільки народу прийшло. Бо ж як інакше? І з дитячого табору до нас дітей на екскурсії постійно водять, це понад 200 осіб. Знаєте, як ті пацани тішаться, що були аж де в горах і там їм шматочок бринзи дали! А міські діти мамалигу так наминали і казали: "Мамо, який цей торт у вас добрий!" Лише у середу і п’ятницю піст, тоді бринзою не пригощаємо і не продаємо її.
Овечий сир у чабанів набагато смачніший, ніж з базару, несолоний, пахне свіжістю. Поруч з мискою бринзи тарілочка перетертого з сіллю часнику – місцева приправа.
– Чому на полонині бринза набагато смачніша? – цікавлюся.
– На полонині бринза найсмачніша, бо свіжа, робимо її двічі на день. Бринза – з невареного молока, а потім дзер (сироватку, – авт.) варимо і з неї робимо вурду. То вурда навіть у холодильнику за два дні починає псуватися. Бринза трохи довше зберігається. Якщо ж хочете зберігати бринзу довго, то добре перемніть її з сіллю руками, чи змеліть на м’ясорубці, додайте частину вурди і щільно утрамбуйте в банки.
За п’ять місяців жодного разу вдома не ночують
Окрім головного чабана, на полонині ще двоє дорослих і двоє 14-річних хлопців. Діти працюють нарівні з дорослими. Кажуть, що батьки їх відпускають, бо чабанування для здоров’я краще від будь-якого санаторію.
– Після шостого травня приходимо сюди і до кінця вересня пасемо овець, – розповідає про свою роботу чабан. – Овець люди дають, і своїх беремо – зараз маємо понад 300. Вдома жодного разу за цей час ніхто з чабанів не ночує – лише деколи хтось із нас їде конем в село по продукти. Беремо хліб, крупи, олію, овочі, дітям пряники й цукерки. Щодня о п’ятій ранку доїмо овець, потім женемо пасти за кілька кілометрів до підніжжя гори, в обід приганяємо подоїти, потім знову пасемо, о 21.30 – вечірнє доїння. Міняємося – двоє до обіду пасуть, двоє після обіду. За день кожен чабан набігає горами кілометрів вісім.
– Буває, що чабани не витримують і додому повертаються?
– Іноді не витримують. Ні телевізора, ні комп’ютера, рано вставати, пасти мусиш і в спеку, і в дощі… Сюди іде працювати лише той, кому це подобається. Небагато охочих. Люди з Красноїльська воліють за кордоном заробляти. Тут багато не заробиш – власники овець восени нам платять по 60 гривень за кожну вівцю – як за кілограм бринзи. Ми ж їм по п’ять кілограмів бринзи за вівцю маємо віддати. Людям це дуже вигідно, ціле літо не мають клопоту з випасанням.
– Жінок чабанувати не берете?
– Ні (сміється). Це традиція, що на полонині живуть лише чоловіки.
– А яких іще традицій дотримуєтеся?
– Коли іде доїння, бринзу не продаємо. Також у цей час не можна свистіти, шуміти. Вогонь має горіти весь час, доки ми на полонині. Як прийдемо сюди у травні, розпалимо ватру – так вона не повинна гаснути до осені. На ніч підкладаємо товстіші поліна. Не можна, щоб вогнище погасло – поганий знак.
– Усе, як сто років тому?
– Старі чабани кажуть, що колись важче було. Он у нас підлога з дощок, настили для спання з дощок, ковдри (показує на двоярусні "ліжка" за завісою – авт.). А колись дощок чабани не мали. Зроблять навіс, під ним землю корою вистелять і на тій корі спали. Мали лиш фуфайки, бушлати – загорнуться і так ночували. Щоправда, колись на полонині були колгоспні вівці, то чабани мали трудову книжку, зарплату, стаж їм ішов.
З реанімації – у бачі
– Куховарить у вас хто?
– Усі ми тут кухарі. Мамалигу, картоплю варимо – усе, як вдома. Бринза, молока, сметана свої, гриби в лісі збираємо. У пісні дні борщ їмо. Діти собі малину зі сметаною колотять, бачите, він зовсім не схуд! – Ілля показує на хлопчака-чабана на лавці й сміється.
– Овець тепер люди більше тримають?
– Зараз так. Бо продукти дорогі, а з вівці і сметана, і сир, і м’ясо. Хтось має шість, хтось 20 овець. Раніше наші люди мали верстати для овечої вовни, робили ліжники, килими – все. Тепер хіба що нитки вручну сукають і шкарпетки з вовни плетуть. Вовна не іде – в село як скупники приїжджають, то дають за кілограм вовни усього п’ять гривень.
– До якого віку у Красноїльську чабанують?
– Є і в 70 пасуть овець. А два роки тому помер дід, який у 81 рік ще працював на полонині.
– На собі відчули, що полонина дає здоров’я?
– Раніше я був водієм на хлібопекарні. Хліб возив зі Сторожинця. У 2006 році заробив інфаркт. Після того вирішив: піду на полонину. Коли вперше сюди піднявся – злякався! Як так високо бігати за отарою? Та швидко втягнувся. З тих пір щороку на Браді. Коли проходив чергове обстеження в кардіодиспансері, лікар не міг надивуватися: "Чоловіче, де ти був, куди їздив лікуватися, що робив?" Сказали, що не видно рубців на серці. Зараз, коли їду до Чернівців, стає страшно – як тут люди живуть? Ніби в кам’яному мішку! Там же дихати нічим! Без полонини уже не можу. (Надія МАКУШИНСЬКА)
