Родина з Італії забрала собаку після того, як його господиня померла.
Про це йдеться у публікації "МБ", пише molbuk.ua
Цю історію кореспондентці molbuk.ua розповіла подруга: "Був у моєї прабаби в Тарашанах пес. Усе життя – на ланцюгу біля буди. А коли господиня померла, його забрали до Італії!"
Із новою власницею собаки, тіткою подруги Людмилою, швидко зв’язалися. Жінка виявилася життєрадісною та щирою – одразу погодилася розповісти про улюбленця, який ще донедавна був псом її бабусі.
"У пса була баба Катріна"
– Жив-був пес. І у пса була баба Катріна, яка його могла і не жалувати, але й яйце для нього на сніданок смажила, – каже жінка. – А не жалувала, бо таке воно сільське життя: тяжко жити. Гавкав, сторожив – добре. Гавкав, бо не хотів на товстенному ланцюгу, отриманому в спадок від корови, сидіти, тоді сварила... Баба Катріна все-таки любила собаку, бо хто б з нею "говорив", як не він. Колись був повен двір живності і дітей, а в 90 років залишилася сама.
Тяжке було в баби життя. Згадувала війну, як залишила дім у 12 років, а повернулася 17-річною – всю війну кочувала з дітьми, які були в таборі "Артек". Потім заміжжя, діти, хазяйство. Не було заведено гратися з псом у селі. То мав бути сторожем – крапка. Любила вона пса отою своєю любов’ю, яка не для всіх зрозуміла була. Якої її не вчили. Яку не показувала, але мала в серці так глибоко, що і люди не завжди помічали, не те що Куцій. Так вона його звала.
Італієць Луїджі та велика мандрівка
– Коли баби Катріни не стало, їсти псові носив Орест (дід моєї подруги, – авт.). Бабі Катріні він був родичем, бо доводився дідом її правнуків. То він їй Куція і привів колись: знайшов його на трасі, де хтось покинув. А тепер годував щодня на бабиному подвір’ї. До речі, Орест – людина зайнята. У свої 80 років постійно працює, хоча й має букет хвороб. Вдома – господарство, кінь, робота на полі, ще й ходив годувати собаку…
Внукам також було жаль пса, але всі в Італії вже понад 20 років. Куди ще було пса брати? Та побачив собаку Луїджі (чоловік Людмили, – авт.), просив привезти йому. Але то ковід, то війна, то здоров’я... Минулого року захворів, думали, що кінець. А краще стало, знову пиляв мене: "Бідний пес. Заберемо?" Вирішила зробити йому подарунок. Вакцинували, оформили паспорт, домовилася з перевізниками. У цьому допомогли мої подруги Оксана і Наталка. Їхав бусом. Приїхав стресований, довелося лікувати.
Тепер він Рокко
– Тепер за паспортом він Рокко. Ми сміємося, що Куцій – то прізвище. Перші дні то була біда: мітив територію і нас теж (сміється, – авт.) Він здоровий, перевакцинований, зареєстрований. Потрібно тільки страхування, бо швидкий, як стріла! Боїмося, що втече. У хаті він вже не мітить, вчиться гратися з м’ячиком.
У нас тепер їх двоє: 8-річний Рокко та 14-річна Найда. Але тримаємо їх поки що роздільно, бо вони різної статі і не стерилізовані. Рокко закоханий у Найду, очей із неї не спускає. Всі кажуть, що він красунчик.
Може, й згадує Тарашани уві сні. Коли спить і здригається, мабуть, бігає по бабиному подвір’ї...
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
