Фото із фб-сторінки Сергія Бровка
Ексречник Чернівецького прикордонного загону Сергій Бровко поділився зворушливою історією дружби із собакою, якого привіз додому зі служби в АТО. Вони разом пройшли чимало випробувань, і вірний пес завжди був поряд. Рік тому тварини не стало, але Сергієві й досі болить за чотирилапим другом, бо такого, як його Сепа, каже, більше немає і не буде.
Про це ідеться у публікації "МБ", пише molbuk.ua
"Пес дуже нас рятував у тому пеклі"
Собаку знайшли бійці 72 бригади на одному з блокпостів Донеччини навесні 2014 року. Тоді бригада билася пліч-о-пліч із прикордонниками сьомої мотоманевреної групи ДПСУ.
Тримісячне цуценя стало розрадою у спекотні дні обстрілів.
"Назвали просто – Сепар. Спочатку пес неохоче відгукувався на прізвисько, але з часом звик. Почувши своє ім’я, біг, аж каменюки летіли з-під лап. Бо ж знав: зараз будуть смаколики! Смаколики, звісно ж, фронтові – шматок хліба чи консерви з армійської пайки. Найбільше цуценяті, звісно, потрібне було молоко, але де його дістати в тих умовах? От і обходився Сепар тим, що знаходили під рукою: сардинкою чи кількою в томаті", – розповідає Сергій Бровко.
Під час чергового ворожого артобстрілу собаку поранив уламок від "града". Зачепило вухо і ніс. Рани загоїлися, але шрами залишилися.
"Літо 2014-го було вкрай спекотним і в прямому, і в переносному сенсі. Ми стійко трималися, але ситуація погіршувалася. Боєкомплекту ставало дедалі менше, а орки систематично нас крили.
Попри все, Сепар постійно був поруч. Він дуже рятував всіх нас у тому пеклі", – згадує чоловік.
"Російська нечисть отруїла Сепу"
Згодом нашим військовим довелося залишити позиції та спробувати вийти до побратимів неподалік кордону з РФ.
"Від командира я отримав наказ зібрати людей і вирушити до них для закріплення на кордоні. Хлопці із 72 бригади поспіхом збиралися. А у мене ж з майна залишився тільки…Сепар. Абсолютно все згоріло в БМП під час чергового накриття. Ось так я і забрав собі малого. Щоправда, його попередня кличка здавалася мені якоюсь образливою як для такого пса. Я її трохи спростив. Назвав просто "Сепа", – провадить прикордонник.
Вранці підрозділ оточили.
"Після шмонів і принижень ми з Сепою та хлопцями потрапили до табору "братнього народу". За любов до України, спроби пояснити, хто такий Степан Бандера і що ми не нацисти чи фашисти, за наметом добряче відбивали нирки. Часто людей просто забирали й вивозили у невідомому напрямку.
Пізніше та нечисть отруїла Сепу. Пес ходив млявий, згодом майже перестав рухатися й постійно блював, навіть їсти не міг. З того дня я не відходив від нього ні на крок", – каже військовий.
"Пухких хмаринок тобі, друже!"
Згодом наших захисників повернули із ворожого полону.
"Йдучи через пункт пропуску "Новоазовськ", Сепа пішов слідом за мною. На щастя, на нього не звернули уваги — подумали, що місцевий. Коли ми вже ступили на підконтрольну територію, я взяв його на руки. Собаці ставало дедалі гірше. Діставшись першої аптеки, я обривав телефон ветеринара прикордонного загону. Якби малий не одужав, я б собі не пробачив..."
Сергій поселив Сепу у своїх батьків на Івано-Франківщині: на орендованій квартирі у Чернівцях, де тоді мешкав, не було змоги. Пес завжди з нетерпінням очікував на приїзд господаря.
Коли мені вдавалося вирватися додому, за двісті метрів від хати пес уже відчував, що це я, радісно зустрічав. Коли ж я повертався на службу, він виходив із вольєра, ставав на задні лапи, і ми прощалися. Обов’язково потрібно було торкнутися його мокрого носа", – згадує прикордонник.
Із роками пес постарів і почав здавати. Одного дня його не стало.
"Але є спогади, складний шлях, який ми здолали разом, та чітке розуміння справжніх цінностей – вірності та дружби. Я теж мав свого Хатіко. Пухких хмаринок тобі, друже!" – написав Сергій Бровко.
Довідка
Хатіко — пес породи акіта-іну. Символ вірності та відданості в Японії. Хатіко постійно проводжав і зустрічав господаря – професора, коли той щоденно їхав у Токіо в справах. Та якось у професора на роботі трапився інфаркт, його не змогли врятувати.
Та Хатіко приходив до станції й терпляче чекав господаря. Ночувати собака йшов на ґанок будинку професора. Хатіко щоденно дев’ять років, аж до своєї смерті, ходив на станцію. Кістки Хатіко поховані на кладовищі в Токіо поруч з могилою колишнього господаря.
Зі шкіри зробили опудало, яке зберігається в Національному музеї науки Японії. У пам’ять про пса встановлено пам’ятник, знято декілька фільмів.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
