Фото надані матір'ю захисника Ніною Боднарчук
"Мамо, присядь", – попросив син, зайшовши на кухню. Її серце завмерло. Він ще нічого не сказав, а вона вже знала, про що йтиметься: син зібрався на війну...
29 червня в Чернівцях ховали 36-річного Олександра Боднарчука. Сім місяців Алекса (позивний захисника) вважали зниклим безвісти. У рідних жевріла надія, що він у російському полоні. На жаль, повторна експертиза ДНК розвіяла останні сподівання.
Олександра із почестями провели від рідного будинку на Гравітоні до Алеї слави на Центральному кладовищі.
Єдиний син у матері
Сьомого липня чоловікові мало виповнитися 37 років. Попереду було ще стільки планів: подорожувати світом, виховувати активне здорове покоління, адже Олександр працював тренером у спортклубі. Побудувати дім, де у дворі бігатимуть кішка та собака. Одружитися, народити дітей. Піклуватися про рідних.
Нічого цього Алекс не встиг зробити. 26 листопада минулого року він із побратимами заступив на позицію у селі Богданівка Бахмутського району. Зненацька почалася масова ворожа атака. Виявилося, того дня окупанти розпочали черговий наступ на Донеччині, який триває й досі. Військовий мав повернутися з позицій 29 листопада й відвідати рідні Чернівці. Не судилося...
Ми сидимо з матір’ю Олександра Ніною Боднарчук у їхній квартирі на Гравітоні. На полиці – його фото, поряд горить свічка. Сашко – єдиний син Ніни Євграфівни. Більше рідних немає. Ридання безутішної матері розривають душу.
"Я навіть думку не допускала, що Сашко не повернеться. Коли він пропав безвісти, погано спала та прокидалася у холодному поту. Засинала з телефоном, здригалася від кожного дзвінка. Нерви були, як натягнута струна. Молилася: "Господи, допоможи!". Думала, нехай із пораненнями, ампутаціями, буду його доглядати, тільки б повернувся! Вірила, що він живий.
Знаєте, краще б я й далі вважала сина зниклим безвісти, сподівалася, що він десь є і колись повернеться. А тепер дуже тяжко! Куди не йдеш, думаєш: "Усе, синочку, тебе більше немає. Ніколи не постукаєш, не відчиниш двері..." – плаче мати.
Мріяв об’їздити весь світ
Олександр Боднарчук закінчив школу №28 (гімназія №7). Захоплювався історією, географією, міг розповісти чи не про кожну точку на карті. Мріяв побачити світ. Його вабили скандинавські країни. Пішов шляхом батька – обрав спорт, ставши тренером в атлетичному клубі. Щодня за будь-якої погоди виходив на пробіжки, вів здоровий спосіб життя. Був дуже добрим, турботливим.
"Бувало, йде ввечері додому, бабці стоять, продають часник, петрушку. Сашко то все скуповував. Кажу: "Та нам цього не треба". А він: "Я хотів, щоб бабуськи поїхали додому", – каже Ніна Євграфівна. – Не розумів, навіщо багатим по кілька яхт, машин, будинків. Вважав, що за ці кошти краще побудувати притулки для бідних людей, безпритульних тварин. За все життя ані пів слова поганого мені не сказав. Якщо починалася суперечка, просто йшов до своєї кімнати. Посидить, потім прийде до мене на кухню, каже: "Мамо, я знаю, що тобі вже минулося. Ти у мене як сірник".
Мати розгортає щоденник сина і зачитує уривки, в яких її Сашко писав для себе настанови: "Бути морально та фізично сильним, мати власну думку. Впевнено ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність. Тримати слово. Бути прямим і відвертим, уважним. Не піддаватися провокаціям. Бути цілеспрямованим, достатньо розумним, здатним ставити перед собою цілі. Виконувати їх за будь-яких умов. Цінувати відносини, любити свою сім’ю, шанувати маму, тата, бабусю. Ніколи їм не завдавати болю, страждань...".
"Не хочу, щоби ворог прийшов сюди"
З початком війни Ніна Євграфівна зовсім утратила спокій. "Я так плакала! У голові пульсувала лише одна думка: у мене син, і він піде воювати! А це ж така страшна війна!" – схлипує.
Алекс і справді відразу пішов до ТЦК записуватися добровольцем на фронт. Тоді охочих було дуже багато, тож чоловік простояв у черзі близько восьми годин, поки нарешті його зарахували до 92 батальйону 107 окремої бригади тероборони.
"Він дуже любив Україну. Тому й пішов, – каже пані Ніна. – Не міг дивитися, як російські ракети нищать наші міста, як люди ховаються у метро, підвалах. Сказав: "Я не можу відсиджуватися вдома і просто спостерігати за цим усім. Не хочу, щоби росіяни прийшли сюди, щоби нам на голову падали бомби". "Синочку, а як же я, я ж одна залишаюся!" – вигукнула тоді. – "Мамо, ми їх виженемо. Це буде рік, не більше. Потерпи, будь ласка".
Спочатку його батальйон перебував на Харківщині. А у червні 2023 року їх відправили на Бахмутський напрямок. Там Олександр отримав два осколкові поранення в ногу. Заспокоював матір: "Не хвилюйся, вони легкі, усе буде гаразд".
"Гине цвіт нашої нації"
Коли Сашко йшов на завдання, писав мамі: "Шануй себе, бережи здоров’я, життя таке коротке". Вона щоразу чекала його повернення з позицій. Просила в будь-який час, навіть серед ночі, написати їй бодай слово, що все гаразд.
Та минулого листопада не дочекалася. Сім місяців невідання промайнули, як у страшному сні. Згодом відбулася репатріація тіл кількох десятків українських бійців з окупованих територій. Серед них опізнали й Алекса. Експертиза ДНК підтвердила найгірше... Його побратимів із цієї позиції досі вважають зниклими безвісти.
"Син писав із фронту: "Мамо, я тебе дуже люблю. Ти у мене найкраща у всьому світі. Не сердься на мене за те, що не спиш, переживаєш. Якби в тебе була донечка, тобі було б легше. Бо донька завжди біля мами, для неї головне – сім’я та діти. А для сина основне – захист своєї країни, рідних людей. Багато гнид, щурів прийшли на нашу землю. Росіяни посилають сюди зеків. Натомість цвіт української нації, який би міг змінити країну на краще, гине в окопах..." – схлипує Ніна Боднарчук.
Алекс був дуже добрим, щедрим, турботливим, згадує побратим Олександра Іван Федорюк.
"Його поважали всі. Хоча він був сильним, адже займався спортом, проте не вступав у жодні конфлікти, нікого не ображав. Не скаржився, що втомився чи щось болить, виконував усі завдання, був безстрашним у бою, – загадує побратим. – Коли йшли на кількаденні наряди, набирав повний рюкзак. Дивуюся: "Саню, навіщо тобі стільки?" Він ніколи не казав, що це для себе. Відповідав: "Я взяв нам солодощів та інші потрібні речі".
Я старший від нього, мені зараз 48. То, бувало, копаємо траншеї, Сашко каже: "Іване, ви вже втомилися, присядьте, відпочиньте, я вам допоможу". Це людина з великої літери, яких мало. Таким він був...".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
17-07-2024, 19:40
0
2 514
