Бойовий офіцер ТРО з Буковини на псевдо Скіф пройшов усі командирські ланки та став заступником командира 94 батальйону 107 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ.
Історію офіцера розповідає 107 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ.
"В 2014 році я 3 рази приходив до військомату… тоді ще повістки не давали, все по дзвінку… деякі хлопці зі взводу, з якими я навчався, уже служили, воювали, брат у мене був тоді в АТО і я рвався. Приїжджав і мені казали – дякую, приходьте наступного разу, ми до вас подзвонимо. Ні разу повістки не було. По якихось загадкових причинах повістка мені не приходила. Потім я вже дізнався що загадкові причини – це був тато… Я розумію чому. У мене 3 сестри і я самий менший син. Але пригадую 22 рік, мене розбудили десь у 5 годині і сказали війна. А я такий – яка війна…?!" - каже військовий.
Далі була зустріч з друзями, хлопці порадилися між собою і вирішили податися до війська.
"Приїхали в ТрО – там черги здоровенні.. Получилося, що 6 годин я простояв і сказали що офіцерський склад забитий…не потрібно, спробуйте в іншому ТрО. В іншій частині "старший", подивився і теж сказав, що офіцерів не потрібно. Я кажу – та хоч кудись мене уже відправте, не просто так приїхали. І він назвав Стороженець, Вижниця і Новодністровськ. Сторожинець просто саме ближче тому і вибрав Стороженець. І так ми попали у 94 бат." - каже військовий.
Про перший страх перед виїздом в зону бойових дій...
"Ми мали виїжджати – 11 березня. Був зачитаний наказ. Спочатку було сказано, що ми будем їхати у Рівне на полігон, а ввечері приїхав комбриг, зачитав наказ, повідомив, що ми маємо висуватися в зону бойових дій. Частина хлопців налякалася через те, почалося: ми без броні, ми на полігоні не були, у мене то у мене се.. ну, шукають відмазку. А у мене в той момент уже друзі воювали на передових і брат троюрідний. Він вже там був, у "Едельвейсі". І знову ж таки я на свого кума, на Сергія, він на мене – ну що ідем? Та ідем! А чому ми прийшли взагалі сюди...?! Таке враження було що ми зараз приїдемо, лиш двері відчиняються, ми як у фільмах, і там одразу стрільба, ми кувирками… Ну насправді приїхали у Полтаву, це такий перевалочний пункт був де нас зупинили", - згадує.
Перший бойовий досвід Скіф отримав вже на Донеччині.
"Я памятаю свій перший обстріл. Хлопці мої метрів 100 по переду, вони в траншеї якраз копалися, я та старший "п’ятірки" - "Чечен", ми були позаду, він мені показував територію. Починає обстрілювати міномет. Там купа піску була, ми за неї упали… і це таке відчуття коли перший приліт десь далеко, другий приліт ближче, третій ще ближче… підводять до нас прямо. І я так "дьорнувся", хотів… а він мене за плече зловив, каже сиди, сиди… і починає мені якісь басні розповідати. Тут обстріли, по нас, танк тоді розбирав… міномет, танк, скиди.... Це перший бойовий, хлопці сказали, що це у всіх так. Кацапи зустрічають усіх однаково. Розуміють що ротація і накривають. І він мене тоді зупинив, заспокоїв, щоб я не побіг", - ділиться.
Скіф" один з тих офіцерів, який пройшов усі командирські ланки, від командира взводу, до заступника командира батальйону. Але зазначає, найважче бути – командиром роти!
"Самий важкий момент – це коли ти розумієш що є "важкі позиції" і є "легкі позиції". Зрозуміло що будь яка "легка позиція" може швидко стати "важкою", ці обстрілюють, ці штурмують, ці не штурмують… І коли ти маєш іти до хлопців і казати хто має заступати на ту чи іншу позицію… От це виходить ти ніби обираєш. Самий важкий момент у ротного – це іти до хлопців, говорити з хлопцями, ставити задачі і розуміти що задачі дуже небезпечні і великий шанс, що хтось не повернеться. Кожен вихід – хтось 200 – 300. І хлопці знали, що ідуть і хтось з них може загинути. Оце найважче…" - розповідає.
Про нагороди, мотивацію і справжніх героїв!
"По чесному – не маю я багато нагород. Мені не важливо щоб я отримав… насправді більшу роботу роблять хлопці, які на пряму в окопах постійно і я вважаю що вони мають отримувати. А ви поговоріть з ними – нікому не потрібне це "залізо", але я розумію, що коли отримують медалі і грамоти – вони більше для дітей, для сім’ї. І все одно їм приємно… Приємно що бачать їхню роботу… Ще один дуже важливий момент – усі хлопці які воюють, це їх самопожертва. Самопожертва комфортом, сім’єю, вони не біля сім’ї… Просто за їхню самопожертву є подяка.!" - каже.
За словами Дмитра, "локомотивом" нашої країни є вмотивовані люди, їх самовіддача, боротьба та мотивація. Кожен повинен розуміти важливість тих процесів, які зараз відбуваються. Ми не можемо силою змусити любити країну, але силою ми можемо її зберегти та втримати!
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
