Задумливе обличчя. Важкий погляд… Кінолог Андрій (прізвище не вказуємо у цілях безпеки) служить у прикордонній службі понад двадцять років. Спочатку проходив строкову службу. Потім зрозумів, що хоче бути прикордонником і надалі. Усі ці роки чоловік працював кінологом. Мав трьох собак. Та 24 лютого 2022 року життя військового змінилося назавжди.
Разом із побратимами Андрія підняли через бойову тривогу. Далі тривала оборона Маріуполя…
Про це йдеться у публікації "МБ".
– Перші вибухи ми почули вранці 24 лютого. Тоді були вже в бойовій готовності. Перші дві години не могли навіть вийти на вулицю: небо було червоне, летіли гради та ракети. Я чув сильний гавкіт і завивання собак, їм було страшно. Коли почали летіти гради, то вибухи лунали що шість хвилин. Коли трохи затихло, ми з побратимами швидко вибігли на вулицю й забрали собак у підвальне приміщення. Об 11:00 змогли вийти з підвалу, – згадує прикордонник.
"Підпорядковувалися полку "Азов"
Тодішні події Андрієві важко згадувати. Ділиться, що в місті коївся жах: відбувалися прямі бойові зіткнення з ворогом. Найскладніше чоловікові було надавати допомогу бойовим товаришам.
– Те, що ми там бачили, словами передати неможливо… Було дуже багато поранених побратимів. Мені й зараз складно про це говорити. Наш підрозділ тоді підпорядковувався полку "Азов". Ворог зрозумів, що Маріуполь так просто не взяти. Тому лупили ракетами. Ми вже розпізнавали за звуком, коли злітають їхні літаки. Якщо говорити відверто, то окупанти давали нам час поснідати, пообідати й повечеряти. Весь інший час постійно накривали: літаки, гармати, гради… Ми вже знали, що о четвертій ранку летить літак і робить чотири пуски ракет. Із сьомої ранку працюють танки та артилерія. Лише о п’ятій годині вечора вони стихали. Уночі все починалося знов. У Маріуполі виникла велика проблема з питною водою. Її катастрофічно не вистачало, ми збирали воду по краплинах. Ходили кімнатами адмінбудівель й збирали. Якось нам вдалося знайти бак з питною водою та душ, тоді набрали її у пляшки. Попри це, ми не втрачали бойовий дух. Маріуполь ми обороняли від 24 лютого до 12 квітня. Далі перебувати в місті стало неможливо. У нас було багато поранених, медикаментів не мали, тривали постійні обстріли. Вище керівництво дало наказ йти на прорив. Однак нам це не вдалося. По нас почала працювати артилерія та ворожі безпілотники. 11 квітня ми провели нараду й зрозуміли, що варіанта вийти з оточення у нас немає. Їжі не було, боєприпасів не було, води не було... Щоб зберегти життя, ми мусили здатися у полон… – згадує Андрій.
Прикордонник пам’ятає до найменших деталей, як разом із побратимами вони здалися в полон. Взяв лише свого собаку Рема та наплічник.
– Нас поділили на окремі групи: підрозділ ЗСУ, поранені, важкопоранені й прикордонники. Нам сказали: "Цією групою ви йдете до автобуса". До автобуса ми йшли приблизно півтора кілометра. В одному місці нам сказали зупинитися. Там нас обшукали. Дійшли ще до однієї точки, там нас почали знімати на камеру. Із собою я взяв свого собаку, залишки води, рюкзак і спальний мішок. Це все забрали, навіть корм для собаки. Кажу до них: "Поверніть корм для собаки". На що почув: "Все! Нема! Іди!" Свого собаку я вів на повідці. Окупант мене запитав: "Що за собака?" Кажу: "Службовий". "Відпусти, нам пси не потрібні". Я відповів: "Я її не відпущу, це службовий прикордонний собака". Окупант, який стояв поруч, сказав: "Нехай бере із собою". В автобус я заходив останнім. Тоді нам сказали притиснутися один до одного і так їхати. Окупанти забороняли на них дивитися. В їхніх очах був страх. З Маріуполя нас привезли у Сартану, в бараки, – каже прикордонник.
Одна банка каші на два дні
У Сартані полонених військових повторно обшукали. Умови там були жахливі. У бараках спало понад сімсот людей в одному приміщенні.
– Спали ми ледь не один на одному. Хтось – на піддонах, хтось – на підлозі. За два дні у Сартані нам раз дали банку каші. З моїм собакою кашею ділилися всі: скидалися по ложці. Рем чудово все розумів. Зазвичай він дуже багато їсть, активний. Але в полоні він був дуже спокійний, їв значно меншу порцію. Тварини все розуміють. Ввечері 14 квітня 2022 року нас посадили в автозаки. Такі транспортні засоби розраховані на 17 людей, а нас – 32. Ми переїхали з Сартани на Донеччину. Їхали всю ніч, як оселедці у банках, – розповідає Андрій.
Далі прикордонників привезли до Оленівки. Прибули до селища о шостій ранку, а з автозаків полонених не випускали до самісінького вечора.
– Кілька військовослужбовців почали непритомніти від того, що не вистачало повітря. Ми стукали, казали, щоби дали води. Та у них була одна відповідь: "Нєт!". Після того, як хлопці почали втрачати свідомість, вони викликали медиків. Ввечері нас привезли до входу в барак. Там відбувалося дуже неприємне, що я не хочу згадувати. Коли проходили контроль, окупант питав мене: "Бачиш світло?" Кажу: "Бачу". От біжи на нього. Я побіг, після чого нас побили. Потім нас поставили на коліна і притулили обличчям до стіни. Я почув фразу: "Ну що, йди шукай свого хазяїна". Мій собака вирвався і прибіг до мене. Так він зі мною і залишився, – каже Андрій.
За війну вперше з’їв шматок хліба
Далі прикордонників завели у барак.
– Нас наголо роздягнули, всі речі забрали, ще раз все перевірили. Лікарі після огляду наполягли, що нам потрібно відіспатися. Десь близько третьої ночі нам показали, де ми будемо спати. Я спав на піддоні. Постелив бушлат, обійняв собаку і заснув. В Оленівці ми вперше з’їли шматок хліба за період війни… Там ми були 25 днів, – розповідає Андрій.
Далі військовим натягнули мішки на голови й повезли у невідомому напрямку.
– Їхали полями, лісами, через болота, бо одного разу застрягли. Десь о восьмій ранку ми були на аеродромі. До мене підійшли та сказали, що Рема треба залишити на аеродромі… Тоді я міцно обійняв собаку, так ми з моїм Ремом попрощалися… Нас посадили в літак і відвезли на територію РФ. Росіяни думали, що ми не розуміємо, де перебуваємо. Та все добре ми розуміли: хтось прочитав на матраці, хтось на подушці, де ми перебуваємо. Допити тривали перші три місяці. Далі нас просто тримали. Окупанти боялися з нами розмовляти, нам не давали шансу дивитися їм в очі. Нас змушували постійно опускати голову. Ми розуміли, що в Україні все добре тоді, коли окупанти були злі та знущалися з нас. Так ми усвідомлювали, що Україна стоїть! А їх це злило, – каже Андрій.
Далі полонених знову передислокували. Про останнє місце дислокації Андрій не хоче згадувати. Там прикордонник пробув до самого обміну. Розповідає, що чотири місяці перебував в одиночній камері. Ще шість місяців – у камері для вісьмох осіб.
У полоні Андрій забороняв думати собі про сім’ю, бо починалася депресія. Прикордонник будував плани, думав, чим буде займатися після обміну, мріяв побудувати великий будинок для дружини й діток. Прораховував кожну цеглину, яку він буде вкладати у цей будинок. За довгий період полону навчився орієнтувати по сонцю, визначаючи годину. У сирих стінах тюрми мріяв про одне: повернутися додому. Нарешті одного дня він почув фразу: "Збирайтеся!".
– Нам нічого не пояснювали. Ми вишикувалися й пішли до автобуса. Десь у серці була надія, що це обмін, бо нас одягнули у форму. Далі довезли до певної точки. В автобус зайшов військовий і сказав фразу: "Вас вітає Україна. Хлопці, ви вдома!" – каже Андрій, не стримуючи сліз.
Після обміну Андрій повернувся до України, пройшов тривалу реабілітацію. Зараз будує свій будинок, про який так мріяв, а також служить у Чернівецькому прикордонному загоні.
На питання, що в планах, прикордонник відповідає: "Я хочу зробити щасливою свою дружину, бо вона дуже багато пережила за час мого полону".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
27-04-2024, 18:20
0
3 018
