Два роки тому наше життя поділилося на до та після війни. Війни великої, жорстокої та кривавої. Війни, якої Європа не знала понад 70 років. 24 лютого о четвертій ранку українці прокинулися від того, що РФ напала на нашу державу. Оборона Києва, битва за Донбас, звільнення Харківщини й Херсона.
"МБ" підготував проєкт "Два роки битви за Україну: як війна змінила нас".
"На фронті складно, але стоїмо"
Микола МИГОВИЧ, старший лейтенант, старший офіцер мінометної батареї
До війни 28-річний Микола Мигович був інженером-технологом. Закінчив інститут фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ. Від березня 2022 року пройшов найгарячіші точки війни. Нині служить у мінометній батареї.
– До війни, ще в студентські роки, я навчався на військовій кафедрі. З роками дещо забулося. Мене скерували на навчання до Львівської академії сухопутних військ. Тоді вперше потрапив під обстріл на полігоні в селі Старичі. У Старичах ми місяць навчалися та удосконалювали знання. Далі мене відправили до Києва, у президентську бригаду. Пізніше перевели на Донецький напрямок, у район Кліщіївки. Ситуація була дуже складною, ворог постійно обстрілював з артилерії. У квітні 2023-го ми обороняли Бахмут, стояли там до останнього. Ці два роки змінили кожного з нас. На початку окупанти працювали з артилерії, зараз використовують FPF-дрони. Ситуація на фронті складна, але ми стоїмо. Разом із побратимами стали однією сім’єю. Я мрію повернутися до цивільного життя та відкрити свою справу. Але це буде лише після перемоги, – каже старший офіцер мінометної батареї.
"Треба об’єднатися, як на початку війни"
Ігор ЛОГВІНОВ, волонтер
З перших днів війни викладач вишу з Чернівців Ігор Логвінов створив громадську організацію Freedom Trust. Разом зі своєю командою доставляв гуманітарну допомогу й евакуйовував маломобільних людей із найгарячіших точок. За його спиною – Сєверодонецьк, Лисичанськ, Бахмут… Уже два роки волонтери підтримують військових і цивільних, які живуть на територіях, де тривають бойові дії.
– Стало набагато складніше. Саме зараз, коли потрібна неймовірна підтримка українців, дуже впав моральний дух. Зараз нам потрібно об’єднатися, як на початку війни. Ми пам’ятаємо, як у березні 2022-го волонтери їздили на передову, доставляли гуманітарку, підтримували одне одного. Що змінилося зараз? Куди це все поділося? Нам і далі треба триматися одне одного. Треба припинити розколювати націю різними питаннями. Ми не відчуваємо зараз духовної єдності більшості українців. Залишилася невелика купка волонтерів, які ледь дихають, але повзуть у напрямку до перемоги. А все це збільшує стрес у країні та у бійців. Раніше підтримка солдата в окопі мала інше наповнення. Ми, волонтери, постійно їздимо й спілкуємося з бійцями. Як ніколи, нам зараз треба стояти, допомагати, не забувати, задля якої мети ми працюємо! – каже Ігор Логвінов.
"Це не життя, це існування"
Ганна ЧЕКАЛЮК, мати загиблого нацгвардійця Андрія Месюка
У запеклих боях проти окупантів загинув герой із Буковини Андрій Месюк. Не чекаючи повістки, Андрій добровільно прийшов до військкомату 28 лютого 2022 року. У загиблого залишилося два сини й донечка.
– Ще зі школи Андрій був дуже активною дитиною, цікавився спортом. Вперше зійшов на Говерлу, коли йому було всього п’ять років. Навчався в гімназії № 1 (нині ліцей № 8), потім у Буковинському, Західноукраїнському університетах і Львівському регіональному інституті державного управління за спеціальностями "Правознавство" й "Державне управління". Працював в обласному центрі соціальних служб для молоді інженером електрозв’язку, інженером-технологом. Коли добровільно пішов на фронт, то постійно казав: "Мамо, все буде добре! Не хвилюйся". Після того, як пішов до військкомату, його скерували до Нацгвардії. Про те, що моя дитина на сході України, я не знала… Постійно чула: "Мамочко, усе гаразд!" 24 лютого 2023 року він подзвонив і попередив, що два-три тижні не буде на зв’язку. А сьомого березня моя дитина загинула під Кремінною… Це був жах… Я тоді була на Франківщині, у своєї хворої мами. Вийшовши з кімнати, побачила п’ятьох людей у формі… Мене запитали: "Ви мама Андрія Месюка?" Я так і впала… Запитала: "Він живий?" Вони тихо відповіли: "Ні…" Я з криком ще допитувалася, може, він поранений, може, є хоч маленька надія? Військком відповів: "Травма не сумісна з життям…" Скоро виповнюється рік, як загинув мій син. Для мене це вже не життя, це існування, – розповідає Ганна Чекалюк.
"Не знала, чи настане завтра"
Катерина АКРІТОВА, переселенка з Маріуполя
Сім’я Акрітових зуміла виїхати з Маріуполя у квітні 2022 року. Люди пройшли нелегкий шлях: постійні обстріли з авіації, життя в підвалі, нестача води та їжі, втрата найближчих друзів, тіла загиблих, які лежали посеред вулиць міста...
– Коли розпочалася війна, ми навіть не могли подумати, що це все буде так. Моя мама жила в іншому районі міста. Ми з дітьми мешкали неподалік. Коли почалися обстріли, це було жахливо. Спочатку зникло світло, потім вода й опалення. Ми переїхали до мами й почали жити разом. Через постійні бомбардування були змушені жити в підвалі. Мама сиділа з моєю молодшою донечкою Вікторією, а я із сином Владиславом, якому на той момент було 19, ходили в пошуках їжі й води. Вода тхнула трупами, у підвалі завелися пацюки, а у нас – воші. Коли засинали, я обіймала своїх дітей і не знала: завтра настане, чи це наша остання ніч… У квітні в місті вже були росіяни, але "Азовсталь" ще стояла. На початку війни моя рідна сестра виїхала до Данії, однак подзвонити до неї я не могла, бо не було зв’язку. Проте одного дня мені вдалося зловити одну поділку "Київстару". Подзвонила до сестри, вона проклала нам маршрут. Він пролягав через Росію. Нам вдалося виїхати з Маріуполя, спочатку в Росію, потім – на країни Балтії, потім – у Польщу, Німеччину й, нарешті, у Данію. Коли приїхали до Данії, видихнула з полегшенням. Данці дуже гарно до нас ставилися, ми із сином відразу знайшли роботу. Владислав працював листоношею, а я спочатку в клінінговій компанії, а згодом у фастфуді. Ми жили там два роки. Та мій Владислав виріс, йому зараз 21, і одного дня він мені сказав: "Мамо, в Україні війна, я не можу сидіти тут, поки там гинуть наші люди. Я хочу повернутися в Україну". Йти проти своєї дитини я не можу. Ми повернулися в Україну, зараз живемо в прекрасному місті Чернівці, – розповідає Катерина Акрітова.
"Наш штат збільшено вдвічі"
Денис ГАВРИЛИЧЕНКО, директор релокованого закладу громадського харчування
– У квітні 2022 року до Чернівців релокували заклад швидкого харчування з Харкова "Каша маслом". Його керівник Денис Гавриличенко розповідає, що за ці два роки йому навіть вдалося розширити штат працівників і відкрити ще один заклад швидкого харчування в Чернівцях.
– Друге підприємство ми відкрили на вулиці Героїв Майдану. Заклад наразі працює автономно. Першого ж місяця ми налагодили логістику й постачання. Наразі ці питання вирішені. Наш штат збільшено вдвічі. Зараз у двох ресторанах працює 50 людей. Це переважно чернівчани, але є й переселенці. Якщо говорити про плани на майбутнє, то наразі… не до планів. У Харкові ми могли щось планувати, спиратися на якусь статистику, адже мережі наших ресторанів понад 20 років. Зараз же хочемо налагодити напрацьовану роботу, щоб усе працювало, як годинник. Наше друге підприємство відкрилося лише у жовтні 2023 року, тому ще рано підбивати якісь підсумки, – ділиться керівник закладу.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
24-02-2024, 08:00
0
3 180
