Морський прикордонник Максим Калмиков із позивним "Вінчі" отримав поранення, самотужки вибрався з ворожого оточення, а після лікування знову повернувся в стрій.
Максимові 23 роки. Чернівці – його рідне місто. Тут він народився, закінчив школу, тут живуть його батьки. З 2019-го служить за контрактом у морській охороні Державної прикордонної служби України. Каже, що подобається плавати на кораблі. Позивний "Вінчі" отримав за художні здібності – розмалював шоломи побратимам.
Найважчою була невідомість
Перший день війни, 24 лютого 2022 року, Максим зустрів у Маріуполі, де служив на той час. Корабель зайшов у пункт базування, військовослужбовці разом з екіпажем зайняли оборону. З перших днів березня їх перекинули на позиції на в’їзді в Маріуполь.
– Найважчими були невідомість, сприйняття нової реальності справжньої війни. Ми до кінця не усвідомлювали, як діяти, що робити далі. Коли побачили, як росіяни руйнують житлові будинки, вбивають цивільних, стало зрозуміло, що не варто чекати якоїсь людяності від ворога. Не було зв’язку, проте всі сподівалися на допомогу. Це давало надію. Та згодом стало зрозуміло, що місто опинилося в повній облозі, – розповів моряк-прикордонник. – Після кожного прильоту радів, що живий і цілий, – і знову в бій. Кілька разів снаряди влучали саме туди, де я був буквально секунди тому. Біля нашої позиції, на околиці міста, стояли дві дев’ятиповерхівки. Вони обмежували можливість масованого обстрілу ділянки. Цю перешкоду росіяни нещадно стирали з лиця землі. Налякані люди зібралися колоною й намагалися виїхати. Ворог відкрив вогонь по колоні. Наші військові під постійними обстрілами евакуювали поранених, відвезли до лікарні. Тоді вона ще працювала.
Згодом Максим перейшов на нову позицію в центрі міста. Тут теж точилися запеклі бої. Ворог нищив будинок за будинком.
Зловив кулю снайпера
26 березня, прикриваючи побратимів, Максим отримав важке вогнепальне поранення в ногу.
– Ми вже відпрацювали бойове завдання й відходили в безпечне місце. Я затримався на секунду і раптом відчув вогняний жар по всьому тілу. Так я зловив кулю ворожого снайпера, – пригадує Максим. – Хлопці, як могли, надали першу допомогу. Бинтів уже не було, то перев’язали рану шторою. У нашій групі були ще й інші поранені, отож ми чекали моменту для евакуації. Раптом поцілили снарядом у під’їзд, де ми перебували. Під тріск бетонних плит ми по одному вибралися з квартири й непомітно прослизнули мимо ворога.
До поранених бійців не могли добратися через щільне оточення росіян, тому їм довелося виходити самотужки.
– Біль у нозі був нестерпний. Проте жага до життя була сильнішою за цей біль. Зараз навіть не усвідомлюю, як дійшов до точки збору, – зізнався Максим. – Там зустрів ще одного пораненого з іншої позиції. Удвох ми пробивалися до своїх. Сил майже не було. Пройшли кілька кілометрів, а здалося, що пробігли марафон. Через добу ми нарешті опинилися в тимчасовому пункті базування загону. Вдячний своїм побратимам, завдяки яким залишився живим. Зокрема, нашому командиру на першій позиції з позивним "Ворон", який своїм умінням і відвагою зробив з мене справжнього воїна.
"Не знали, де він, що з ним"
У порту військовий лікар обробив рану Максима, перев’язав. Його доправили до найближчого польового шпиталю. Проте з таким пораненням тут не могли нічим зарадити, біль не стихав. Через два дні сказали збиратися й бути готовим до евакуації.
– За нами прилетіли військові гелікоптери МІ-8. Поранених було багато: хто сидів, важкі лежали на підлозі. Летіли дуже швидко й надзвичайно низько – над лініями електропередач. Ворог все-таки поцілив у борт гелікоптера, але завдяки майстерності й мужності пілота ми долетіли до Дніпра. Уже там дізналися, що один наш гелікоптер із пораненими росіяни підбили, і він не долетів.
З Дніпра Максима відправили до Львова. Там у шпиталі його прооперували. Потім був щасливий місяць удома, у Чернівцях. "Постійно чув від рідних: "Досить, ти своє вже відвоював". Хоча я розумів, що війна не закінчилася і доведеться ще воювати. Тому вирішив знову повернутися на службу. Цим дуже засмутив маму. Але вона розуміє, що я не міг по-іншому", – вважає Максим.
При згадці про сина пані Світлана ледь стримує сльози.
"Мої переживання почалися ще тоді, коли Максим у 19 років пішов служити за контрактом у морську прикордонну службу. Коли почалася велика війна, від Максима не було жодних звісток десь 19 чи 21 день. Ми не знали, де він, що з ним. Якось я пішла до церкви помолитися за сина, мені стало погано, вийшла надвір. І раптом дзвінок з невідомого номера – серце зупинилося в грудях. Зв'язок був поганий, ніби здалеку почула: "Мамо, це я, Максим, я живий". Я так ридала, не могла стриматися – люди на мене зглядалися, – не стримує емоцій жінка. – Потім син знову зник на декілька днів. Не дай Боже нікому таке пережити. Нарешті зателефонував, сказав, що його поранило, він у Дніпрі. Коли Максима привезли до Львова, ми поїхали до нього. Лікар сказав: "Ваш син народився в сорочці, що вижив після такого важкого поранення". А Максим: "Усе нормально, не хвилюйтеся". Так завжди у нього все нормально – ніколи не скаржиться. Після реабілітації тільки місяць побув вдома. Я не могла на нього надивитися, натішитися. А він знову повернувся на службу. "Там мої побратими", – пояснив. Коли йде на бойове завдання, не можу їсти, спати, взагалі жити. І тільки коли зателефонує – зітхаю з полегшенням.
Щоби легше переживати розлуку із сином, пані Світлана зайнялася волонтерством. Збирає необхідне для військових, готує домашні страви, робить окопні свічки.
У травні 2022 року Максим знову повернувся в стрій і далі виконує бойові завдання. "За час війни ми набули великого досвіду, багато чого навчилися, багато чого зрозуміли. Це вже не те, що було з нами 24 лютого. Найстрашніше ми вже пережили, – вважає морський прикордонник. – Коли закінчиться війна, хочу повернутися додому до мирного життя. Та поки війна триває, захищатиму свою країну, свою родину".
За матеріалами Регіонального управління морської охорони Державної прикордонної служби України.
Фото пресслужби 23-го загону морської охорони
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
