Чернівчанин Владислав Стойка наймолодший військовий 92-го батальйону 107 окремої бригади ТрО.
Він є старшим бойовим медиком стрілецької роти, йдеться у публікації "МБ".
"До війни паралельно із навчанням у Буковинському державному медичному університеті я займався активною громадською діяльністю. До прикладу, ми перші у Чернівцях проводили безкоштовні курси української мови, залучали молодь до різних патріотичних проєктів — це були мої ідеї. У 19 років я створив проєкт "Бюджет ініціатив чернівчан" та виграв його. Це був майданчик для вигулу та дресування собак. Поступово це переросло у щось більше, і я почав працювати більш масштабно. Точно знаю, що після перемоги на мене чекають ще більші звершення. А зараз я потрібен тут, на фронті, країні й побратимам", – розповідає Владислав.
Ще до початку війни хлопець записався резервістом у чернівецьку тероборону. Війна застала його у Києві.
"24-го лютого я бачив хаос, паніку. Чув перші вибухи у Гостомелі. Тоді вирішив негайно повернутися до Чернівців. Добирався додому дві доби. Ввечері 25-го був у військовій частині. Зідзвонився з мамою, розповів їй. Вона відповіла, що вони з братом також уже в армії. Крім того, мій батько теж пішов служити в тероборону", – згадує Владислав.
Владислав Стойка вже рік не бачив своїх маму та брата. Уся родина несе службу в різних військових частинах.
"Батько зараз перебуває в Чернівцях на своєму медичному фронті, мати та брат нещодавно повернулися з найгарячішої точки фронту на відновлення. З батьком востаннє бачився на початку вересня. З мамою та братом не бачився більш як рік. Лише час від часу в телефонному режимі", – каже Владислав.
Найскладнішими для хлопця на фронті були перші обстріли. Згадує, як у перші дні на їхніх позиціях було 30 прильотів буквально за кілька годин.
"Навколо вибухи, а ти не можеш ані поворухнутися, ні побігти кудись. Просто сидиш і спостерігаєш, як ці прильоти наближаються", – згадує Владислав.
Зараз військові закріпилися біля кордону з Росією. Хлопець розповідає, що має досить багато роботи, адже є часті артобстріли, діють диверсійні групи противника. Вже доводилося надавати допомогу пораненим. Та найприкріше, що не усіх вдалося врятувати.
"Перший раз медичну допомогу надавав трактористу. Російська протитанкова ракета влучила у трактор, яким водій допомагав копати позиції та бліндажі моєму підрозділу. У чоловіка було багато осколкових поранень, але він дивом вижив. Я намагався не розгубитися. Надав постраждалому медичну допомогу. Побачив у його голові осколок, але діставати його не мав права, тому перев’язав. Далі чоловіка відправив до шпиталю. Він вже одужав і подякував мені за роботу", – розповідає бойовий медик.
Але були й сумні моменти під час служби Владислава.
"День, який я найбільше запам’ятав, – це восьме січня. Відбувся черговий масований артилерійський обстріл. Снаряд влучив у будівлю, де перебував мій побратим. Я кинувся йому на допомогу. Коли вже був на місці, почув ще один вибух, потім ще один, але продовжував перев’язувати, хоча вже знав, що поранення було несумісне з життям. Перев’язував товариша, а в голові було тільки одне: ніхто не знає, куди прилетить наступний снаряд. Вирішив негайно евакуювати пораненого, бо до останнього не вірив, що ми його втратили. Коли їхав з ним, за п’ять-шість метрів від машини спочатку побачив яскраве світло, а потім почув вибух. Машину добряче трусонуло… Урятувати побратима таки не вдалося. Ми усі висловлюємо найщиріші співчуття сім’ї та близьким загиблого. Руслан Марусик, наш "Борзий"… Ми за тебе помстимося!", - каже військовий медик.
Попри те, що Владислав перебуває на фронті, він продовжує навчатися в медичному університеті: вчить матеріал і складає іспити.
"У мене немає зараз жодних мрій, окрім однієї – перемоги України. Коли настане перемога, трохи відпочину. Після відновлення продовжу працювати над собою, навчатимуся, подумаю над реалізацією планів. А ще буду просто жити, кохати, подорожувати, більше уваги приділяти близьким та рідним", – каже Владислав.
