Всесвітньо відомий учений Лук’ян Анатичук відзначив 85-літній ювілей
Він досі очолює Інститут термоелектрики, є президентом Міжнародної термоелектричної академії, завідувачем кафедри термоелектрики ЧНУ, автором майже 300 запатентованих винаходів.
Ми зустрілися в Інституті термоелектрики. Востаннє бачилися з Лук’яном Івановичем п’ять років тому – на його 80-ліття. З того часу він зовсім не змінився – у вишитій сорочці, енергійний, жартує, сміється. Наша розмова затягнулася на декілька годин.
"Нагород ніколи не надягав"
– Як відзначили ювілей, пане Лук’яне? – цікавлюся. – Знаєте, якось незручно справляли ювілей, коли в країні війна. Тому не було урочистостей із шампанським, про що я попередив заздалегідь. Випустили невеличку листівку про мій життєвий шлях, роботу. Провели онлайн вчену раду, де я розповів трохи про себе. Звісно, почали вихваляти мене, розповідали, який я гарний (сміється, – авт.). Було багато вітань в інтернеті від колег і компаній – українських та закордонних. Усе було скромно. Я отримав майже 40 різних нагород: і за Союзу, і за незалежної України. Та ніколи не надягав їх – жодного разу. Вперше показав їх на засіданні вченої ради. Сказав, що це наші спільні нагороди, бо без колективу я б їх не отримав. Маю всі три ордени "За заслуги", два ордени князя Ярослава Мудрого. Та особливо дорога для мене золота медаль імені В. Вернадського – це висока оцінка професіоналізму. В Академії наук України збираються дуже розумні люди, вчені екстракласу. І неймовірно важко отримати визнання, що ти найкрутіший, особливо якщо ти з чернівецької провінції. Торік Міжнародне термоелектричне товариство нагородило мене найбільшою своєю нагородою – почесною відзнакою за видатні наукові досягнення.
– Директор Інституту термоелектрики, президент Міжнародної термоелектричної академії, завідувач кафедри термоелектрики ЧНУ. А ще наукова робота. Як встигаєте це все робити? – Треба дуже економити час. Це найдорожче, що має людина. На превеликий жаль, більшість людей цього не відчуває, а даремно розтринькує дорогі перли. Я працюю щодня по 13 годин – з 09:00 до 22:00. І зовсім не втомлююся. А у вихідні займаюся фізичною працею: пиляю, стругаю, копаю. Навіть обладнав бомбосховище у підвалі свого будинку. Коли тривога, переходжу туди. Вдень працюю, сирени мені не заважають, а вночі сплю.
"Жодного разу не був у відпустці" – Напевно, вам довелося багато працювати, щоби досягти такого успіху? – Майже 65 років свого життя я присвятив науці. Ще в четвертому класі став республіканським стипендіатом. Тоді відібрали 15 талановитих дітей з усієї України, міністром освіти був відомий поет Павло Тичина. Мій батько працював директором школи, але моя стипендія була більша, ніж його зарплата (сміється, – авт.). Мій двоюрідний брат Еміль Лотяну зняв багато гарних фільмів, зокрема "Табір йде в небо", "Анна Павлова". Дітьми ми часто сперечалися: він хотів стати кінорежисером, а я – науковцем. Мої батьки були вчителями: йшли рано, поверталися пізно. Мене виховувала бабуся – мудра, працьовита жінка. В неї було два правила: розплющив очі, треба вставати й шукати собі роботу. Вона ніколи не змушувала мене щось робити, а тільки спостерігала. Це давало змогу проявляти власну ініціативу. І це дуже допомогло мені в житті. Я завжди шукав собі роботу цікаву, від якої отримував задоволення.
Коли навчався в університеті, змайстрував радіостанцію, зв’язувався з усім світом. Якось зробив автоматизовану установку, яка зацікавила відомого вченого в Ленінграді Йоффе. У його науково-дослідному інституті я проходив виробничу практику. Він пропонував мені залишитися, але я вирішив, що можу зробити щось достойне в рідних Чернівцях. Створив інститут термоелектрики, який вважають провідним науковим центром міжнародного рівня. Ми робили серйозні речі і для армії, і для космосу. Наші прилади є на супутниках, на Місяці, Марсі. Я працював по-чорному. Міг не спати по дві-три доби в лабораторії. Жодного разу не був у відпустці. Правда, один раз поїхав, але дуже швидко повернувся, бо стало нудно лежати на сонці. У мене була єдина насолода в житті – робота. Нічого крутішого я не знайшов. Готовий ще доплатити, щоби мене пускали на роботу (сміється, – авт.). Уже стільки наїздився – відвідав понад 60 країн. Але не відпочивав, а працював.
– Вам не пропонували залишитися, може, обіцяли котеджі, високі зарплати? – Пропонували – і не раз. У 1991 році я вперше поїхав за кордон до США. І мені запропонували контракт із значною сумою. Японська компанія неодноразово пропонувала мені роботу. Привели мене на берег океану, показали котедж. Я відмовився. Не побачив там чогось кращого, ніж у нас. Тут почуваюся вільним і роблю те, що вважаю за потрібне. До того ж відчуваю певні обов’язки перед краєм, де народився. Треба віддавати свої борги. Цього навчив мене мій батько Іван. У мого діда було восьмеро дітей. Щоби батько міг вивчитися на вчителя, дід продав половину свого поля. І батько десять років відкладав гроші зі своєї зарплати, щоби дід міг відкупити ту землю.
Розробили прилад для бомбосховищ– Ви автор сотень запатентованих винаходів…– Хочу наздогнати Едісона, який мав десь тисячу винаходів (сміється, – авт.). У мене поки що майже 300. Я зробив одну досить гарну справу – узагальнив закон Фарадея. І таким чином відкрив закон термоелектричної індукції. Мені казали, аби я подавав на Нобелівську премію.Та на це немає часу. Дуже багато роботи.
– Над чим зараз працюєте? – Ми розробили джерело тепла та світла для бомбосховищ, бо там холодно і темно, коли вимикають електрику. Виготовили п’ять приладів, дали волонтерам на пробу. Якщо буде позитивний відгук, то можна запускати в масове виробництво. Маємо спеціальний підрозділ, який займається медициною. Зробили вже близько 30 приладів, які в різних наукових центрах проходять дослідження на можливість використання. Створили один цікавий прилад, який дозволяє виявляти коронавірус із пари, що видихає людина. Він зараз знаходиться в київському інституті, чекаємо на результати. Схожий прилад розробили японці. Він великий за розміром, а наш менший і зручніший. У мене майже 300 патентів, треба їх впроваджувати. Є приміщення, сучасне обладнання, розумні вчителі, які можуть готувати спеціалістів найвищого ґатунку. Потрібні молоді талановиті люди, які б хотіли цим займатися. Термоелектрика – дуже цікавий і перспективний напрямок.
– Знаю, що ви плануєте своє життя… – Я склав план на найближчі п’ять років. Майбутнє – ніби перед моїми очима. Раніше я думав, що треба встигнути все зробити до 60 років, працювати на повну силу. Так фактично і жив. Ставив перед собою ціль – і досягав її. І ось мені виповнилося 60, 70, 80… Намалював шкалу свого життя (показує, – авт.). І побачив, що після 60 років починається стрімкий підйом. Останнім часом я розробив найбільше патентів, надрукував найбільше наукових статей. Старість для людини науки, як сказав Вольтер, – пора золотих жнив. Зараз мені 85 років. І що, я маю зупинитися? А справ ще дуже багато. Почуваюся щасливим від того, чим займаюся. Я закінчу своє життя на роботі – це точно…
Із досьє "МБ"
Лук’ян Анатичук народився 15 липня 1937 року в селі Колінківці на Хотинщині в учительській сім’ї.
Закінчив фізико-математичний факультет ЧДУ. Присвятив науковій роботі майже 65 років життя.
У 1964 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1974-му – докторську.
Очолив кафедру термоелектрики ЧНУ. Створив конструкторсько-технологічне бюро "Фонон", де виготовляли оборонне та космічне обладнання. У 1991 році бюро реорганізували у науково-дослідний Інститут термоелектрики. Його незмінним керівником залишається Лук’ян Анатичук.
Він також президент Міжнародної термоелектричної академії, до складу якої увійшли близько 100 провідних учених із 24 країн світу. Кавалер усіх трьох орденів "За заслуги", двох орденів князя Ярослава Мудрого. За видатні наукові досягнення нагороджений золотою медаллю імені В. Вернадського, почесною відзнакою Міжнародного термоелектричного товариства. Автор майже 300 запатентованих винаходів, опублікував 365 наукових статей.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
4-08-2022, 23:34
0
6 816
