Це літні та люди з обмеженими можливостями з окупованих і небезпечних районів, де тривають бої.
Геріатричний пансіонат знаходиться на околиці Чернівців. Доїхати туди можна маршруткою № 13. Територія закладу буквально потопає у квітах. У саду гілки яблунь гнуться від щедрих плодів. На лавицях та альтанках у затінку дерев відпочивають жінки й чоловіки.
Дивом залишилася жива
Неподалік входу зустрічаю двох жінок на інвалідних візках. "У пансіонаті я вже півтора року. Мені тут краще, ніж удома, – каже Раїса Максимівна. – Усі працівники так гарно ставляться до нас, особливо наші санітарочки. Нагодують, поперуть, переодягнуть, вивезуть на прогулянку. Навіть рідні так би не доглядали мене".
Надія Тихонівна – переселенка з Києва. В її дев’ятиповерхівку влучив снаряд, жінка дивом залишилася жива.
– Я 50 років прожила на Оболоні, на вулиці Богатирській, 20. Там минуло майже все моє життя: діти виросли, чоловіка поховала. Моя трикімнатна квартира – на першому поверсі. Це сталося 14 березня о п’ятій годині ранку. Я була сама вдома, ще спала. Прокинулася миттєво від сильного шуму. Наді мною ніби пролетіла вогняна куля. Квартира повністю потрощена, повибивані вікна. Не знаю, як залишилася жива, – зітхає пані Надія. – Будинок почав горіти. Швидко приїхали рятувальники, винесли мене на інвалідному кріслі, бо я не можу ходити… Дуже хочу додому. Діти обіцяли забрати. Мені часто сниться моя квартира. Донька замовила одне вікно, воно коштує 9000 гривень. А де взяти гроші на інші вікна та ремонт – не знаю. Хотіла дожити спокійно старості, а воно ось як вийшло.
На стінах закладу всередині висять картини, багато вазонів, у коридорах зручні диванчики.
– Ми зробили ремонт власними силами, – хвалиться заступниця директора Наталія СОЛОНАР. – За порядком на території стежить наша завгосп Сільва Давидян. Пансіонат розрахований на 155 ліжко-місць. Коли прибули переселенці, довелося поселяти більше в одну кімнату: там, де раніше жило дві людини, стало три. Навіть віддали частину кабінетів. Є багато лежачих з обмеженими фізичними можливостями. Для них відведено два поверхи.
Є в пансіонаті бібліотека і читальний зал. У перукарні стрижуть пацієнтів і роблять жінкам зачіски. Обладнали кімнату з іконами, де можна помолитися.
Побували ми в затишній їдальні. Наближалася обідня пора, то на столах уже стояли тарілки з хлібом і пампушками. "Годуємо наших підопічних чотири рази на день, – зауважила Наталія Вікторівна. – У меню завжди є м’ясні та рибні страви, салати, навіть голубці кухарі крутять. Нині смачний обід уже втретє приготувала сім’я з Клішківців. Продукти принесли сільські мешканці. Буде борщ, каша з тюфтельками й квашеними огірками, пампушки".
Війна перевернула життя родини
Уже три місяці мешкає в пансіонаті подружжя з містечка Вугледар, що на Донеччині. Наталія Василівна – симпатична, з гарною зачіскою – розповідає про пережите зі сльозами на очах.
– У Вугледарі я з 1972 року, працювала вчителькою. Чоловік і два сини працювали на шахті. Маємо трьох онуків. Отримали трикімнатну квартиру. Побудували дачу, посадили гарний сад, виноград. Любили там відпочивати всією родиною, ходили на риболовлю. Чи цілий ще наш будиночок, не знаю, – пані Наталія замовкає на хвилину. – Вугледар – дуже гарне містечко. До війни там було до 25 тисяч жителів. Дві шахти, лікарня, магазини, три школи, декілька дитячих садків… Кажу в минулому часі, бо цього всього вже немає.
Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, Вугледар обстріляли першого ж дня. "Тоді загинуло троє людей, декількох поранили. Серед убитих була наша вчителька, – пригадує жінка. – Ми півтора місяця ховалися у шкільному підвалі. Учителі, наш директор, завуч, завідувачка міськвно, сусіди. Раніше я йшла до школи 4-5 хвилин. А зараз ця відстань здавалася нескінченою. Треба було миттєво пробігти її, доки не почнуть стріляти. Бачила, як два снаряди потрапили у ближній дитячий садок. Обстріляли сусідній будинок, у нашій квартирі повилітало скло у вікнах. Чоловік у цей час лежав на ліжку, слава богу, що осколки не долетіли до нього. У березні ще холодно було – до 10 градусів морозу надворі, а в кімнаті – 6-7 градусів тепла. Ми із сусідкою спали на одному ліжку, а чоловік на другому. Накривалися всім, чим тільки могли".
Старший син цього подружжя ще раніше виїхав у Чернівці. Декілька разів телефонував: "Мамо, давай я приїду і заберу вас". "Але ми з чоловіком не погоджувалися, думали, що, може, це все скоро закінчиться. Не вірилося, що таке може бути. Не було опалення, води, світла. Потім відключили газ, не було на чому готувати їсти. Так ми прожили до 4 квітня. Цього дня зателефонував син: "Мамо, я вже в місті. Хочете чи ні, а я вас вивожу. Швидко зберіть сумки з документами та найнеобхіднішими речами". Він прилаштувався за машиною, яка привозила гуманітарну допомогу. На постах українські військові запитували, звідки ми, і пропускали без черги. Спершу зупинилися у Вінниці. Спали одну ніч на матрацах у дитячому садку. Потім приїхали в Чернівці. Тут нас дуже добре зустріли, помістили в пансіонат. Вдячна Мирославові Степановичу (директор пансіонату Мирослав Парасківа, - авт.), що погодився нас прийняти".
Наталія Василівна підтримує зв'язок зі своїми друзями і колегами, які ще залишилися у Вугледарі й не хочуть виїжджати звідти. "Нам тут добре, але дуже хочеться додому, – зізналася плачучи. – Війна перевернула все життя нашої родини. Старший син – у Чернівцях, молодший – у Вінниці. Одна внучка – в Одесі, друга з молодшим внуком – за кордоном. Коли зберемося разом, не знаю".
– У нас зараз перебуває 186 підопічних, зокрема 119 місцевих і 67 переселенців. Є з Миколаєва, Києва, Житомирщини, Донеччини, – розповів директор пансіонату Мирослав Парасківа. – Їх прирівняли до підопічних пансіонату, отож відраховують 75 відсотків від їхньої пенсії. Нам допомагають волонтери з продуктами, ліками, засобами гігієни. Поки що всього вистачає.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
