Подружжя переселенців із Харківщини відзначило у Чернівцях золоте весілля. Лідія Юхимівна і Микола Григорович Сітнікови покинули рідний дім через обстріли російських окупантів.
Зараз подружжя мешкає в гуртожитку політехнічного коледжу в Чернівцях. Дізнавшись, до кого я прийшла, чергова на прохідній зауважує: "Добре знаю цих людей. Вони всюди ходять разом під ручку. Любо-мило на них дивитися. Видно, що досі люблять одне одного".
Одружилися через чотири місяці
У кімнаті чисто та затишно. На ліжку лежить розгорнута книжка.
– Це про Другу світову війну, є там і про Україну, і про Буковину. Я дуже люблю читати – з дитинства моє улюблене заняття. А Ліда любить квіти. Все подвір’я засадила ними. Зараз, напевно, цвітуть нарциси і тюльпани. Та найбільше у нас троянд. Як тільки згадає про них, відразу починає плакати. Ось і зараз сльози витирає. Не треба, Лідочко", – чоловік дивиться на дружину.
"Навіть не віриться, що ми прожили разом 50 років. Так швидко все промайнуло. Якби не було війни, то святкували би весело наш золотий ювілей. Приїхали би обидва сини Олег і Валерій із дружинами, п’ятеро внуків – три дівчинки і два хлопчики. Я би накрила гарний стіл. А так посиділи вдвох, згадали", – зітхає Лідія Юхимівна.
"Як ви познайомилися?" – запитую. "Я повернувся з армії. Пішов працювати на Харківський велозавод. Зустрів у цеху Ліду й одразу закохався. Вона була така гарна, струнка, добра. Бог послав мені прекрасну дружину, – усміхається пан Микола.
– Я пішла працювати в 16 років. Ми жили бідно. Мама сама ростила трьох дітей, – пригадує пані Лідія. – Микола мені відразу сподобався. Дорослий серйозний хлопець після армії, гарно до мене ставився. Коли одружувалися, мені було 18 років, а Миколі – 22. Весілля гуляли і в моєму, і в його селі. У мене була біла капронова сукня, фата, рукавички. Збереглися фото у сімейному альбомі, який залишився вдома. Народився один син, потім другий. Жили дружно. Обоє працювали, збирали гроші на власний будинок. І коли придбали його – дуже раділи. Там є всі зручності: і ванна, і душ, і туалет. Маємо невеликий город, де садимо картоплю, огірки, помідори, кабачки.
"Хочемо повернутися додому"
"Може, поділитеся секретом, як прожити разом пів століття?" – цікавлюся. "Та жодного секрету не маємо, – заперечує Микола Григорович. – Головне – розуміти одне одного з пів слова. Я тільки подивлюся на Ліду й одразу бачу, що вона хоче, чи їй це подобається. Ми ніколи навіть серйозно не посварилися. Вийшли на пенсію, сподівалися щасливо дожити до глибокої старості. Діти влаштовані, тішимося внуками. А тут раптом війна все перекреслила. Довелося тікати і залишили все: будинок, господарство, машину".
У Чернівці подружжя приїхало 15 квітня, пробувши майже два місяці під обстрілами. "Ми живемо в селі Коробочкіно Чугуївського району. Від Харкова 40 кілометрів. До війни воно налічувало 2300 мешканців. Залишилося 700, решта виїхала, – розповів Микола Григорович. – Спочатку прийшли російські військові, потім наші їх вигнали. Але окупанти продовжували обстрілювати село. Ми з дружиною ховалися в погребі. З нами ще був молодший син із невісткою і трьома внуками. Потім вони виїхали з фірмою, де працював син. А згодом і ми. Люди кидали все і втікали. Із сільської ферми повипускали корів, телят, свиней, бо не мали чим їх годувати. Кажуть, що вони досі бродять вулицями".
На Буковину Сітнікови приїхали вперше. "Досі ми ніколи не виїжджали за межі Харківщини. Тільки працювали і працювали, – зізнався пан Микола. – У вас дуже привітні люди. У тролейбусі місцем поступаються, розкажуть, як кудись пройти, можуть навіть провести. Нам виділили кімнату в гуртожитку, годували. Але ми хочемо повернутися додому. Сусід повідомив, що наш будинок цілий…".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |
