У межах резиденції "Пауль Целан 100" до Чернівців приїхала учасниця проєкту, вінницька письменниця Катерина Калитко.

В інтерв'ю "МБ" вона розповіла про жінок і дискримінацію у сфері літератури, про війну і сприйняття України за її межами.



– Чи складно жінці досягти визнання в літературі?

– Зараз набагато легше. Я починала свій письменницький шлях у 90-ті роки, і коли тоді мені хотів зробити комплімент один із членів журі, який оцінював анонімні рукописи, то говорив: "Такі добрі вірші. Я думав, що їх написав якийсь сильний чоловік, а виявилося, що жінка". Він навіть не усвідомлював, наскільки знецінюючим було таке твердження, така спроба компліменту. Тоді вважалося, що чоловікам всі дороги відкриті, і їхні голоси сильніші. Та й зараз є ті, які ділять літературу на чоловічу, нормальну, і жіночу.

– Чи були випадки дискримінації за статевою ознакою щодо вас?

– Найперший випадок дискримінації за статевою ознакою мене як літераторки був ще в дитинстві. Ще підлітком принесла свої тексти до однієї із вінницьких газет. Редактор погортав їх і сказав: "Ну, навіщо? Ти ж дівчинка. Навіщо ти пишеш такі сумні тексти про світ? Напиши про котика, про зайчика, про квіточку". Вже тоді це мене страшенно роздратувало. Потім доводилося витримувати відверті домагання людей, які мали вплив. Вони могли покласти руку на коліно і говорили, що можуть сприяти із публікацією. Чи від колег, які чомусь вважали себе моїми конкурентами, коли закінчувалися аргументи, можна було почути: "Це в тебе ненадовго, одружишся, народиш, припиниш писати". Все це, на жаль, було.

– Яка вона, українська жінка?

–. Українська жінка різна: нещасна і щаслива, але дуже вільна. Те, що, як на мене, об’єднує всі ці типи, – це велика внутрішня чутливість, чуйність і, як наслідок, вразливість, величезне серце, яке відчуває цей світ.


– Ви маєте багатий закордонний досвід. Як там сприймають Україну й українців зокрема?

– До 2014 року, до війни, нас сприймали, як колонію Росії, яка з певних причин не може вирватися із її пут, як державу з високим індексом корупції, як експортера жінок-повій до Європи. Ці стереотипи в розмовах із іноземцями мені доводилося спростовувати. Війна вивела нас із поля впливу Росії, вона пояснила світові, що Україна і Росія – це дві різні країни, стало простіше пояснити, що українська мова в Україні є, що тут є гідні люди, які готові загинути за свою країну. Впродовж 6-7 років ставлення до України змінилося на краще, але ще попереду багато роботи.

– Вважаєте, більшість українців забула, що у нас в країні триває війна?

– Так, забула. З одного боку, не можна засуджувати за це, бо всі не можуть жити в "режимі війни", люди втомлюються. З іншого боку, відверто кажучи, це страшенно злить. Бо це, по-перше, велика несправедливість щодо тих, хто загинув, щодо поранених, скалічених щодо тих, хто перебуває на лінії фронту, допомагає бійцям. Чому хтось йде захищати те, що йому дороге, а хтось удає, що нічого не існує? Так, всі втомилися, але не можна удавати, що нічого не відбувається, і що можна писати відірвану від реалій літературу, і що жити можна так, ніби не було цих семи років боротьби.
Я думаю, що нам і пощастило й не пощастило водночас, бо в нас величезна країна, яка дозволила локалізувати війну на Сході і зберегти подобу мирного життя західніше. І якби війна прийшла в кожне місто, на кожну вулицю, люди б нарешті зрозуміли, що відбувається, їхня свідомість змінилася б безповоротно. Вони би стали відповідальними за свій вибір.

– Чи часто буваєте в Чернівцях?

– Я буваю в Чернівцях не так часто, як би хотілося. Зазвичай приїжджаю сюди на культурні проєкти. Хотілося би заїжджати до Чернівців частіше. Це прекрасне місто, дуже атмосферне. Тут у мене прекрасні друзі і колеги, яких завжди рада бачити. Тут я працювала і продовжую працювати над есе про Пауля Целана. Це постать, яку я б хотіла осмислити.

Довідка

Катерина Калитко народилася 8 березня 1982 у Вінниці.

Поетеса, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Лауреатка літературного конкурсу "Гранослов" (1999) та конкурсу видавництва "Смолоcкип" (2003). Отримала премії "Благовіст" (2001), "Культреванш" (2004), "ЛітАкцент року" (2014) за книжку "Катівня. Виноградник. Дім", "Книга року Бі-Бі-Сі" (2017) за книжку "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки", "ЛітАкцент року" (2018) за книжку "Бунар", "ЛітАкцент року" (2019) за книжку "Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого".

Анастасія Ісько

Фото Максима Козменка

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram