15 Нд. 2-га Великого посту. Свт. Григорія Палами. Свт. Іова (Борецького). Сщмч. Феодота (Богдана). Прп. Агафона Єгипетського.
Святий Григорія ПаламаСвятий Григорій у свій час ревно став на захист православного вчення, а подвижники Києво-Печерської лаври святістю свого життя довели спасительність і силу віри православної. Свята Церква через богослужіння та повчання закликає всіх до покаяння, духовного оновлення, закликає скинути пута гріха. З настанням посту прийшов час сприятливий, час спасіння.
Богослужіння перших двох седмиць створювали для православних християн особливий духовний настрій, спонукаючи осмислити своє життя. Ці святі дні були періодом духовного подвигу. Якщо спочатку увага Матері-Церкви зосереджувалась на самоаналізі, на нашій переміні за допомогою і дією благодаті Божої, то тепер вона скеровує свою увагу на тих, хто був носіями благодаті. У другу неділю Великого посту Церква з особливою силою розкриває нам православне вчення про нього, згадуючи пам’ять великого подвижника благочестя cвт. Григорія Палами, архієпископа Фессалонітського, чудотворця, майстерного богослова, який жив у XIV ст.
Народився святий у 1296 р. в знатній константинопольській сім’ї. Незважаючи на те, що він рано втратив батька, був уже в юному віці відомий своєю начитаністю й освіченістю. Святителю Григорію пропонували різні високі посади при імператорському дворі. Але він не бажав слави світу цього і, відхиливши всі пропозиції, двадцятирічним оселився на святій горі Афон, де став аскетом та ісіхастом.
Варто зауважити, що серед ченців Святої гори в XIV ст. був розповсюджений особливий рух – ісіхазм (від грецького слова "ісіхія" – безмовність, тиша). Його послідовники вели особливий спосіб життя. Вони зводили свій розум до умоспоглядання. Через творення особливого молитовного правила, наприклад, – творення безперестанної Ісусової молитви, з’єднувалися з Богом.
Святителя Григорія Паламу через захист вчення про Благодатне світло почали називати "сином Божественного Світла". Проти цього вчення виступив Варлаам – монах-філософ зі своїми послідовниками. Цей калабрійський чернець відкидав православне вчення про Благодатне світло, яке просвітлює внутрішню людину й інколи відкривається видимо, як це було на Фаворі і Синаї. Він навчав, що сутність Бога неосяжна для людей, що Божественне можна пізнавати тільки логічним шляхом через Писання, книги. Тому навчання набагато більше, ніж молитва простих неосвічених ченців, а бачене ними світло, як і світло Фаворське, є тварне.
На соборі, який був скликаний в 1341 р., єресь ченця Варлаама була переможена за допомогою мудрого богослова святого Григорія Палами, який зміг дати пояснення Божественного світла. Він називав його як нетварну Божественну енергію, яка витікає з природи Бога. За природою ми не можемо бути рівні Богові, а за благодаттю – можемо зблизитись з Ним.
Сьогодні в печерах Київської лаври спочиває понад 120 угодників. Ніде у світі нема такого місця, де б прославилася така кількість святих. Відвідуючи київські печери і прикладаючись до святих мощей, ми освячуємося благодаттю Духа Святого, яка діяла у преподобних отцях під час їхнього земного життя і діє в їхніх чесних тілах і після їх блаженної кончини.
Святитель Іов, митрополит Київський і всієї РусіСвятитель Іов (в миру – Іван Матвійович Борецький) народився в родині українського шляхтича у с. Бірча на Львівщині. Рік і дату його народження важко встановити, нічого не відомо і про його дитинство. Напевно батьки дали Іванові непогану початкову освіту, а вже потім направили на навчання спочатку до Львівської братської школи, а потім і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з видатними вченими-богословами та отримати від них добрі настанови у вірі православній та корисних науках. Майбутній святитель Київської кафедри з великою пошаною ставився до благовірного князя Костянтина Острозького – фундатора академії.
Іван Борецький сміливо виступив проти унії, яку задумали укласти з Римом єпископи-апостати. Саме в цей час на запрошення Львівського Успенського братства він став дидаскалом (викладачем) грецької і латинської мов у Львівській братській школі, а невдовзі і її ректором, пропрацювавши тут майже двадцять років.
У 1605 р. Іван Борецький залишає Львів, та, одружившись на Никифорії Федорівні Чеховичівні і рукоположившись на священика, переїздить до Києва. Тут він оселяється на Подолі і з 1610 по 1615 рр. служить священиком Свято-Воскресенської церкви. Маючи за плечима величезний досвід викладацької і освітньої адміністративної роботи отець Іван Борецький стає ректором Київської Богоявленської братської школи, а при Воскресенському храмі у своєму будинку відкриває парафіяльну школу, де навчає і утримує за свої кошти кращих учнів.
Бажаючи досягти, за словом Євангелія, більшої духовної досконалості, отець Іоанн вирішує прийняти чернецтво та наприкінці 1617 - на початку 1618 років переконує свою дружину Никифорію прийняти чернецтво разом з ним. У 1619 р., після певного послуху, ієрей Іоанн Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Іова. Згодом за вченість, твердіть у православній вірі та благочестиве життя братією монастиря він обирається на ігумена.
Будучи ігуменом великого монастиря, отець Іов був дуже доброю і чуйною людиною, простою і загальнодоступною, відгукувався на страждання багатьох. За плекання цих чеснот його порівнювали з патріархом Іоанном Милостивим. Всі ці чесноти зробили його відомим не тільки в Києві та його околицях, але й у всій Українській Православній Церкві, яку він був обраний очолити в митрополичому сані.
Після Берестейської унії, у яку відступили більшість ієрархів Київської Митрополії, вона тривалий час залишалася без митрополита. З часом померли й ті єпископи, які залишилися вірними Православ’ю, а польська влада не дозволяла поставити нових, так що Церква Українська залишилася тільки з одним архієреєм.
Не терплячи такого безправного положення та дбаючи про належний устрій церковних справ, не можливий без ієрархії, духовенство і вірні звернулися до Єрусалимського Патріарха Феофана, який у 1620 р. проїжджав через Україну, звершити поставлення нового митрополита і єпископів на овдовілі кафедри, опановані уніатами. Під надійною охороною православних козаків, очолюваних гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, Патріарх Феофан та архієреї, які його супроводжували, у Києві, в Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря 9 жовтня 1620 року рукоположили на митрополита Київського і всієї Руси ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. В тій же церкві були поставлені й інші єпископи, і, таким чином, було відроджено ієрархію православної Київської Митрополії. Польська влада не визнала повноважень цієї ієрархії, називаючи патріарха "турецьким шпигуном" та звинувачуючи ново поставлених архієреїв у зраді. Тому все подальше служіння митрополита Іова відбувалося під загрозою покарання з боку влади за противлення її волі.
Ставши на чолі Київської Митрополії, святитель Іов багато працював задля відновлення церковної дисципліни та благочестивого життя, які занепали за час від Берестейської унії з причини гонінь та відсутності єпископів. З метою привести до канонічного порядку Митрополію він не одноразово скликав місцеві Собори, які розглядали догматичні та богослужбові питання, виправляли хибні звичаї та дбали про зміцнення Православної Церкви і поширення благочестя. Особливо святитель Іов звертав увагу на життя священиків, настановляючи їх бути прикладом для пастви у житті та служінні.
Після недовгого заспокоєння польська влада знову взялася за активне просування унії, чинячи тиск на православних. Цього тиску не витримав Полоцький єпископ Мелетій Смотрицький. Святитель Іов багато вмовляв цього архієрея не зраджувати православну віру і Церкву, для чого навіть скликав Собор. Але Мелетій, покаявшись на Соборі в уніатських намірах, потім зрадив своєму покаянню і перейшов на сторону унії, пишучи на її та свій захист полемічні трактати.
Важливим діянням скликаного святителем Іовом Київського собору 1629 року, що зібрався у першу неділю Великого Посту, було схвалення до друку "Літургіаріона" - служебника, впорядкованого архімандритом Печерським святим Петром Могилою. Також собор прийняв постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в Українській Православній Церкві, а згодом і в Російській, служіння пасій, які зазвичай очолював архієрей з читанням євангельських розповідей про страждання Христові.
У своєму нелегкому, тернистому архипастирському служінні митрополит Київський і всієї Руси Іов дбав про свою паству, як ревний її святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул (раду) при кафедрі, яка знаходилася у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії – Слуцьку, при соборній церкві. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зростало число монастирів.
Святитель доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він також є автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких "Діалог про православну віру" (1606 р.), "Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам" (1605-1606 рр.) та "Протестація" (1621 р.)
Перед своїм упокоєнням митрополит склав духовний заповіт, обравши Печерського архімандрита Петра Могилу і Луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами, як Михайлівського монастиря, так і свого майна. В заповіті святитель наказував, щоб школи у братстві були фундовані, бо це "діло Церкви Божої і всьому народу Руському найпотрібніше". Книги своєї бібліотеки грецькі і латинські він дарував архімандриту Петру Могилі, а слов’янські і польські заповів Свято-Михайлівському монастирю.
Спочив митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Іов Борецький в мирі 15 (2) березня 1631 р. і був з усіма почестями похований у Києво-Михайлівському митрополичому монастирі.
Священномученик Феодот, єпископ Киринейський
Священномученик Феодот, родом з малоазійської Галатії, був єпископом міста Киринії на Кіпрі. Під час гоніння на християн нечестивого Лікінія (307 - 324) святий Феодот відкрито проповідував Христа, закликаючи язичників залишити ідолослужіння і звернутися до Істинного Бога. Намісник Кіпру Савін наказав розшукати й привести єпископа Феодота на суд. Святий, дізнавшись про цей наказ, не чекаючи посланих воїнів, негайно з'явився до намісника зі словники: "Я той, якого ти шукаєш, з'явився, щоб проповідувати Христа Бога мого". Намісник наказав бити святого без пощади, підвісити на дереві і стругати гострими знаряддями, а потім відвести до в'язниці. Через п'ять днів святий Феодот був знову приведений до намісника, який вважав, що після тортур єпископ вважатиме за краще відректися від Христа, ніж переносити нові муки. Але святий Феодот не припиняв проповідувати про Христа. Святого спочатку поклали на залізні грати, під якими розвели багаття, а потім вбили в ноги цвяхи і примусили йти. Багато свідків страждань мученика, уражені терпінням святого і його богонатхненними промовами, увірували в Христа. Дізнавшись про це, Савін наказав припинити тортури і вкинути святого у в'язницю.
У той час святий Костянтин Великий (пам'ять 21 травня) дарував свободу віросповідання всім християнам і в числі багатьох страждальців звільнив і святого Феодота. Святитель повернувся в Киринію і після двох років єпископського служіння мирно відійшов до Господа близько 326 року.
15 березня, Преподобний Агафон Єгипетський (V).Преподобний Агафон Єгипетський, сучасник преподобного Макарія Великого (пам'ять 19 січня), трудився в Скитській пустелі в Єгипті. Він відрізнявся незвичайним упокорюванням, рахуючи себе найгрішнішим серед людей. Одного разу здалеку прийшли до преподобного Агафона ченці для духовної бесіди і звернулися до нього: "Чи ти отець Агафон?" "Бачите перед собою грішного раба Божого", - відповів преподобний. "Доходять чутки, що ти людина горда і захланна", - продовжували ченці. "Довершена правда", - погодився святий. - "Ми чули також, що ти брехун і любиш пересуджувати інших". "І це правда", - підтвердив святий Агафон. "Понад те говорять, що ти єретик?" - не відступали ченці, але негайно зустріли заперечення: "Марно, я не єретик".
Коли ж запитали преподобного, чому, прийнявши на себе інші пороки, він відрікся від останнього, святий пояснив: "Тих пороків і не можна не приписувати собі, тому що всякій людині властиво хибити, і всі ми, по зіпсованій природі нашій, мимоволі захоплюємося пороками, а єресь є боговідступництво, самовільне зречення від Істини Божої".
На питання про те, які подвиги важливіші в справі спасіння, зовнішні чи внутрішні, преподобний Агафон відповідав: "Людина подібна до дерева; зовнішнє або тілесне заняття приносить листя, а душевне породжує плід. Але оскільки Священне Писання запевняє, що "всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь" (Мф. 3, 10), то з цього видно, що більш за все увагу слід звертати на плід. Але дерево також має потребу в листі, щоб ними підтримувати життєві соки і щоб тінь листя подавала захист дереву і плодам його від висушуючої спеки".
Преподобний Агафон помер близько 435 року. Три дні перед смертю святий сидів мовчки і зосереджено, немов вдивляючись в щось. На здивоване питання ченців він відповів, що бачить себе на Суді перед Христом. "Невже і ти, отче, боїшся суду?" - запитали його. "Я по силі моїй виконував закони Господні, але як людина чи можу бути впевнений, чи благагочестивими перед Богом є мої вчинки?" - "Хіба ти не сподіваєшся на добрі твої справи, які ти створив, догоджаючи Боові?" - запитали ченці. - "Не сподіваюся до тих пір, поки не побачу Бога. Одна справа суд людський, а інша справа суд Божий". Сказавши це, святий відійшов до Господа.
Повну версію православного календаря на 2020 рік можна переглянути тут
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
15-03-2020, 09:00
0
1 534
