В управлінні ДСНС працюють глава сімейства Віктор Дяків, його дружина Тереза, їхня донька Наталія, зять Богдан Загарюк. А син Олександр та невістка Яна –інспектори прикордонного загону.
Із пані Терезою ми зустрілися в управлінні служби порятунку. Вродлива жінка, гарна і молода на вигляд, навіть не віриться, що вона – бабуся трьох онуків, йдеться у публікації газети "Молодий буковинець".
"Я ще й багатодітна мама – маю двох донечок і двох синів, – усміхається. – Колись бабця сказала про свого зятя, мого тата: "Так люблю його, ніби сама народила". Тоді, певне, років 30 тому, я важко уявляла, як так можна. Тепер знаю. Бо і зять Богдан, і невістка Яна стали для мене рідними. Не уявляю себе ні тещею, ні свекрухою – лише мамою. Діти подарували нам із чоловіком трьох онуків-янголяток – Софійку, Веронічку, Максимчика. Все переплетено світлом і любов’ю, яку вони принесли в наше життя".
"Переїзди, орендовані квартири"
Пані Тереза повертається думками в минуле.
"У нас із Віктором – шкільне кохання, – зізнається. – Ми обоє з містечка Броди на Львівщині, ходили до одного класу. Після закінчення школи Віктор навчався в Калінінграді (Росія), а я – в Тернопільському педагогічному інституті. Дуже сумувала за ним, закреслювала дні у календарику до наших зустрічей. Згодом Віктор перевівся у Кам’янець-Подільський військово-інженерний інститут. Одружилися у 20 років, народилася донечка. Інститут закінчувала вже з двома дітьми. Було нелегко: переїжджали з місця на місце, змінювали орендовані квартири…Спершу чоловіка відправили служити у Дрогобич. Він днями пропадав на роботі, а я сама з малими дітьми. Потім було Рівне. Я працювала в клубі військової частини: робила стенди, організовувала ранки для дітей. Пізніше влаштувалася інспектором із кадрів".
У 2010 році Віктора перевели до Чернівців, де він очолив аварійно-рятувальний загін, а Тереза залишилася з дітьми в Рівному.
"Тоді на Буковині була сильна повінь, але чоловік не розповідав мені про це – не хотів хвилювати. Відговорювався по телефону: "Тобі то треба". Я серцем відчувала, що йому важко. Та й дуже сумувала за ним. За рік я переїхала до Чернівців і теж стала рятувальницею, – усміхається Тереза. – Після закінчення університету до нас приєдналася донька Наталія. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка Богдана. Так виникла наша родинна династія рятувальників. Син Олександр пішов на контрактну службу ще до початку війни. Навчався у Черкасах, де і познайомився з Яною. Вона родом із Маріуполя, розмовляє російською, але дуже велика патріотка України, воювала в АТО. Кохання поєднало Захід і Схід України. Гадаю, так Господь дав. Бо у мене, як галичанки, було своєрідне ставлення до російської. Зараз зрозуміла, що неважливо, якою мовою розмовляє людина, головне – якою вона є".
"Ми всі дуже відповідальні"
На запитання, чи не важко працювати з рідними, пані Тереза заперечила: "Ні, навпаки! Це ще більше зблизило родину. Краще розуміємо специфіку нашої роботи, цінуємо кожен вихідний. Ми всі – трудоголіки, ще й дуже відповідальні. Якщо беремося за щось, то обов’язково доводимо цю справу до кінця. У чоловіка – 30 років стажу, міг би вже відпочивати на пенсії, але він продовжує працювати. Мені знайомі теж радили: "Та кинь ти цю роботу, краще займися бізнесом. Більше зароблятимеш, і клопотів менше". Але я не можу залишити колектив, до якого прикипіла душею".
У пані Терези є незвичайне захоплення – вже чотири роки займається художнім розписом імбирних пряників. Сердечка, будиночки, улюблені тваринки, герої мультфільмів і комп’ютерних ігор, розкішні диснеївські принцеси…
"Трошки мрії, жменьку веселки, багато любові. Декорую казкою, хмаринками, квітами, – так поетично розповідає жінка. – Художній хист я успадкувала від свого дідуся, стала викладачем образотворчого мистецтва. Колись вишивала і в’язала, а зараз усе відтіснили пряники. Людям подобаються мої вироби. Займаюся цим після роботи та у вихідні. Для мене це і задоволення, і відпочинок. Отримала багато замовлень на Миколая, Новий рік, Різдво. Доведеться не поспати".
Має Тереза власний рецепт щастя: "Усе дуже просто: до улюбленої роботи додати тепло рідних людей, трішки хорошого настрою, дрібку натхнення та нових творчих ідей. Мій дідусь казав: "Завжди тримайтеся купи, бо сім’я – це головне". У житті всяке бувало: переїзди, болячки, чуже житло… Лише в цьому році ми закінчили ремонт у службовій квартирі й змогли переселитися туди. Та я ніколи не переймалася тим, чого немає. Бо дім там, де живе твоя сім’я. Почуваюся щасливою жінкою, бо поруч коханий чоловік, діти, внуки. Тішуся, коли збирається вся родина за столом. Найкращий відпочинок – у батьків у селі. Це така насолода – пройтися босоніж по росяній траві, побачити нічне небо, всіяне зірками, радіти світанкові, коли із-за обрію викочується сонце. Завжди кажу своїм дітям: "Любіть одне одного і життя. Цінуйте кожну мить, бо вона неповторна".
Надія Будна
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
