До Дмитра Рудяка звертаються сусіди, родичі, знайомі, щоби наточив ножі, зробив ключі чи іншу необхідну річ для господарства.
Написати про Дмитра Рудяка попросив його друг Валерій Скоропад.
"Ми знайомі вже понад 10 років. Разом співали в хорі "Гомін Буковини". Дмитро виконував басові партії, – розповів пан Валерій. – У цього чоловіка золоті руки – все може зробити. Якось я загубив ключі, то він виточив мені нові. Люди до нього звертаються з різними проханнями, і він нікому не відмовляє".
"Ремонтував верстати, монтував обладнання"
Дмитро Степанович проживає у хрущовці на третьому поверсі. Нас зустрічає чоловік міцної статури – і не скажеш, що він недавно відзначив 90-ліття.
– Було багато гостей, навіть стіл довелося надточувати, бо всі не вміщалися. Весь тиждень мене вітали і вітали, – сміється пан Дмитро. – Я родом із Кіцманя. Закінчив технікум, відслужив в армії, влаштувався на роботу в Чернівцях. 39 років пропрацював на панчішному об’єднанні –маю один запис у трудовій книжці. Був помічником майстра, майстром, старшим майстром із ремонту верстатів, монтував нове обладнання. Тоді на об’єднанні налічувалося дві з половиною тисячі працівників. Виготовляли колготи, панчохи, шкарпетки. Заробляв 320 карбованців на місяць. Тоді це були великі гроші, бо середня зарплата становила 150 карбованців. Їздив відпочивати в Крим, Болгарію. Був молодий, то мав наснагу до роботи".
У 60 років Дмитро Степанович вийшов на пенсію. Міг і далі працювати, але цьому завадили деякі події.
"Це були часи, коли розпадався Союз, – пригадує чоловік. – На нашому підприємстві була невелика група українських патріотів, до якої належав і я. Хтось із них повісив синьо-жовтий прапор на трубі.
Начальство чомусь вирішило,що це я зробив. Мене викликали і сказали: "Ти вже на пенсії, то можеш піти з роботи. А якщо не захочеш, то скоротимо твою посаду". Я написав заяву на звільнення за власним бажанням. У мене був приятель, який захотів взяти мене у свій відділ збуту, але я відмовився, бо мною так знехтували. А був ще такий випадок. Я написав листа депутатові Верховної Ради України з Чернівців, що панчішне об’єднання розвалюється і розкрадається. Чорновик цього листа поставив у свою тумбочку, а його викрали і віднесли до головного інженера. Отож клопотів ще прибавилося. Коли вийшов на пенсію, не знав куди подітися, бо все життя звик працювати. Мав гарний голос, то вирішив піти у хор "Гомін Буковини". Його засновником був уже покійний Святослав Мельничук. Майже 30 років співав там. Маю двох дітей – сина і доньку, внучку".
"Тато завжди щось майстрував"
Квартира пенсіонера схожа на музей. На стінах висять колекційні шаблі, кинджали, дерев’яні топірці, в шафах видніються статуетки, вази, шкатулки. "Дещо придбав, а деякі речі зробив сам. Ось німецька шабля, яку поміняв на грецьку,– показує пан Дмитро. – А це справжній турецький кинджал. Цей кинджал я змайстрував сам. Дуже люблю вишукану старовину. Раніше часто їздив у Ленінград. Вставав о п’ятій годині ранку, щоби зайняти чергу в комісійний магазин.
Звідти я привіз багато антикварних речей. Кожної неділі ходив на "блошиний ринок", що в Чернівцях на вулиці Руській. Там теж знаходив щось цікаве. Але ще ніколи нічого не продав, бо це ніби відірвати від серця. Колекціоную також старі радіоприймачі. Ось японський музичний центр, який коштував дві тисячі доларів. Коли вночі не можу спати, то включаю його і слухаю в навушниках новини, пісні, музику. А цю велику чеканку з Божою Матір’ю, що висить на стіні, зробив один єврей. Хотів взяти її із собою до Ізраїлю, але йому не дозволили, то я в нього купив".
Дмитро Степанович показує свою невеличку майстерню. Тут стоять три верстати, які чоловік склав сам з окремих деталей, на поличках розкладено різні інструменти. Чоловік одягає спеціальні окуляри, включає один із верстатів і береться наточувати мої манікюрні ножиці – аж іскри летять.
– Тато завжди щось майстрував. Не було такого, щоби не міг зробити вдома, – каже син Павло. – Ще й зараз, на пенсії, не може без роботи. Вранці встає і йде в майстерню. Приходять сусіди, родичі, знайомі, просять щось наточити або зробити.
"А мешканці, що живуть поряд, не нарікають?" – цікавлюся. "Вони вже звикли. Але і я намагаюся не заважати нікому, – запевнив пан Дмитро. – Виключаю верстати ввечері, коли людям треба відпочивати".
Надія Будна
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
