Сьогодні Україна відзначає шосту річницю з дня початку Євромайдану – подій Революції гідності.

З нагоди Дня Гідності та Свободи "МБ" розповідає історії двох українок, на життя яких вплинули події шестирічної давнини.



"Хочу повернутися в український Крим"

Подружжя кримчан Ніна та Андрій з двома маленькими дітьми переїхали до польського Кракова п’ять років тому – щойно Росія окупувала та анексувала півострів. Ніна каже, що через події в Україні вона посварилася з батьками, які підтримують Росію.

До Польщі переїхали від безвиході – знайти роботу молодій сім’ї в Україні не вдалося, тож довелося шукати кращої долі за кордоном. Одразу після переїзду до Кракова українці знайшли роботу – прибирали апартаменти. "Доводилося два роки працювати практично без вихідних. Щодня з чоловіком мали обійти 30 апартаментів, тож довелося бігати з одного кутка Кракова в інший. В той час на орендованій квартирі залишали нашого п’ятирічного сина доглядати за півторарічним", – розповідає жінка.

Важка праця відобразилась на здоров’ї Ніни: щойно вона з чоловіком змогла отримати документи на постійне проживання у Польщі, у неї стався інсульт. В той час подружжя вже отримало позичку на відкриття ресторану в центрі міста. Андрієві доводилося самостійно доглядати за дітьми та проводити ремонтні роботи.
Після того, як українка одужала, подружжю вдалося відкрити ресторан у Кракові. Тепер це одне з найпопулярніших як серед поляків, так і українців, місце відпочинку.

Напередодні Дня Гідності та Свободи зустрічаємось із нею в цьому закладі.

– Я дуже люблю Україну, це моя Батьківщина, – каже жінка. – Я там виросла і там народилась. Але є одне "але" – люди в Україні не готові змінюватися. Вони кажуть, що хочуть змін. "Але спочатку хай сусід змінюється: хай він заплатить податки, хай зробить все, а я почекаю, і аж потім це зроблю". А фактично – як крав, так і буду красти.

Наші батьки досі проживають в Криму. Вони нас не підтримали під час подій Майдану, тому що ми завжди вважали, що Крим був, є і буде Україною. Ми їм казали неодноразово: "Батьківщину не вибирають. Найбільш підле, що може статися – це зрадити свою країну".

Коли після окупації Криму ми приїхали до Львова, були з валізами і практично без грошей. У Львові зрозуміли, що нікому ми на роботу там не потрібні. Скрізь, куди ми зверталися, нам говорили: "Підіть зробіть довідку, що ви – біженці". Ми цього не розуміли – ми ж не просили квартиру чи грошей. Ми хотіли працевлаштуватися. "А ви з Криму? Та ви зрадники!", – говорили нам. Це пережити було дуже важко, – каже Ніна – У 2015 році ми переїхали в Краків. Починали з того, що мили туалети, – говорить вона – Ми зняли квартиру і залишали двох дітей. Старший доглядав за молодшим, поки ми з чоловіком важко працювали. Обслуговували апартаменти в центрі міста. Практично два роки ми працювали на те, щоб отримати тут документи, щоби тут залишитися. У нас не було ні вихідних, ані прохідних…

Ніна каже, що у постмайданний період, коли приїжджала в Україну, відчувалась агресія.

"Одне одного ненавиділи в українських сім’ях. Могли просто горло перегризти! Минуло десь два роки, ситуація втихомирилася. Лише викликала депресію велика кількість військових на вулицях, – розповідає вона. – Востаннє була у Києві у травні цього року. Зараз люди стали спокійнішими та більш розсудливими".

"Мої друзі час від часу телефонують і скаржаться на Зеленського. "Ой, та він землі розпродує! Іноземці приїдуть, куплять і вивезуть землю", – кажуть. Я дивуюся – і що тут такого? А чому ви не купите? Вони кажуть – та в нас немає грошей! Ага, а щоб в Ніццу, Туреччину і Карлові Вари двічі на рік їздити, у вас гроші є! Бо ці мої друзі хочуть жити так, як вони жили досі – в "шоколаді": щоб за сезон собі "сколотити" по квартирі в Києві, машини дітям купили… Таким є мислення більшості", – каже Ніна.

– Ми зараз почали возити українську продукцію до Кракова, – розповідає жінка. – Щоб ви собі розуміли – за нашими соусами, кетчупами і помідорами стоять великі черги. Тут продукція не така смачна, як українська. Отже, Бог дав українцям багато родючої землі, але не дав вміння раціонально нею розпоряджатися. Всі лише кричать: "Я хочу свободи". Але коли приїжджають сюди, то привозять свою систему і звички – на когось "настукати", оббрехати, обікрасти, нажитися. Тут органи перевірки часто кажуть: "Боже, як ми втомилися від ваших українців. Лише пишуть скарги на конкурентів. І для чого? Роблять нам зайві клопоти".

Про перспективи повернення в Україну Ніна говорить із сумом:

"Я дуже хочу повернутися в український Крим. Я би хотіла відвезти туди своїх дітей – в місця, де вони народилися. Щоб побачили всі ті дива природи. Але мені здається, що це вже неможливо. Людям, які там залишилися, Україна не потрібна, на жаль. Бо якщо ти зрадив один раз, то зрадиш і другий, і третій, і п’ятий".

"Не можу змінити країну, але можу якусь частинку"

Ольга Гришин-Грищук – одна з лідерок чернівецького Євромайдану. Вона тривалий час займалася громадською діяльністю, а після реформи Національного телебачення стала менеджеркою телеканалу UA:Буковина – філії "Суспільного" в області.

Як і шість років тому, вона вважає, що події Революції Гідності не були даремними.

"Я точно впевнена, що будь-які зміни в країні, хоч вони є певною мірою стресовими, завжди є вікном можливостей, – каже Ольга в коментарі "МБ". – Для мене Майдан став часом можливостей, адже він допоміг взяти на себе більше відповідальності за певні вчинки, за певні сфери у розвитку держави. Я не можу змінити країну, але саме Майдан, напевно, мені допоміг зрозуміти, що я точно можу змінити якусь частинку. Сенс Майдану був у тому, що можна було знайти однодумців та створити команду. Я знаю приклади, коли звичайний лікар зі Львова почав працювати в Міністерстві охорони здоров’я та безпосередньо втілювати медичну реформу. І таких прикладів є багато – коли люди переїжджали в інші міста для того, щоб створити команду для втілення змін. Якими були наслідки цих змін – це, можливо, інше питання. Але Майдан дав можливість впливати на ці зміни. Люди Майдану взяли на себе відповідальність і не очікували дій від когось. Коли ти починаєш впливати на якісь речі, тоді ти починаєш розуміти і бачити власні показники ефективності".

"Днями у Львові в готелі побачила картину із зображенням Героїв Небесної Сотні та написом "Не дай своєму серцю зачерствіти", – каже Ольга. – Чесно кажучи, не очікувала її там зустріти. Але для мене це стало нагадуванням про те, що вчинки і вибір тих людей є прикладом того, наскільки для людини є цінною свобода, і наскільки для людини є важливими цінності в житті – боротьба з корупцією, чесне та гідне життя, чесний вибір. І ці люди, які на Майдані ризикнули своїми життями, якраз продемонстрували, наскільки важливими для них є цінності, а не тільки якісь побутові речі".

"Я завжди вважатиму, що той вчинок був гідним і достойним", – додала чернівчанка.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram