Вулиця Заводська за Прутом. На залізничній станції –звичний ритм життя, прибувають потяги. А на пероні зібралися десятки людей. Хтось із квітами, хтось – із лампадками. Університетський хор "Дзвін" починає співати відому пісню "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали".
Опісля священики розпочинають молитву. Хвилиною мовчання згадують тих буковинців, хто у ніч з 13 на 14 червня 1941 року був депортований із рідної землі у віддалені райони СРСР.
Пам’ятний знак біля станції "Північна" був встановлений ще кілька років тому. Але буковинці ще ніколи не збиралися там, аби урочисто вшанувати пам’ять тих, хто постраждав.
Галина Бойко, голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих каже, що хочуть привернути увагу до цього місця, бо, на жаль, більшість буковинців не знає ні про цей день, ні про це місце.
"Комуно-більшовицька влада зробила масову депортацію буковинців за межі області, - додає пані Галина. - Це було за вісім днів до війни. Їм прийшла директива з Москви зачистити прикордонні області від неблагонадійних елементів, і більшовицька влада вивозила всіх. Перший етап депортації був у травні 1941 року, коли вивезли тільки 140 людей. А потім була масова депортація якраз в ніч з 13 на 14 - було вивезено 2 тис 279 родин. Це 7 тис. 720 осіб. Їх на станції "Північна" грузили у вагони-товарняки, формували ешелони і відправляли у Сибір. Дуже шкода, що ніхто не досліджував цю тему і достеменно не відомо, скільки людей приїхало, скільки залишилося живих, скільки повернулося. Є лише списки в СБУ. Які це люди? Різної національності. Це інтелігенція, заможні буковинці, священики і просто люди, які думали інакше і не хотіли бути рабами. Тут, на станції, силами нашого товариства у 1990-х роках був встановлений цей маленький пам’ятний знак. І, на жаль, ми ще ніколи туди не приходили, не освячували його. Завжди збиралися біля пам’ятного Хреста на Руському цвинтарі, де перед війною комуністи розстріляли 22 в’язнів чернівецьких тюрм, закопавши їх як собак.
Вшанувати жертв депортації прийшло багато людей старшого віку. Більшість із них – це діти тих, кого депортовували чи репресовували у різні роки. Чернівчанка Марія Житарюк – одна з них.
" Мене зараз аж серце почало боліти, коли згадую про минуле, - розповідає жінка. Ми тоді з батьками жили у селі Рідківці Новоселицького району. Мене, сестру, маму і маленького братика вивезли. Вони шукали мого тата, хотіли його вбити, бо він був в УПА. Це було у 1946 році, мені було 5 років. Мого діда просто під руки і вивели з хати, він помер аж під Омськом. Ще у 1944 році у нас все відібрали, ми були не бідна родина. Підігнали підводу, погрузили. Ніщо тих наших "визволителів" не зупинило, ні мамин плач, ні крик сусідів. І ось у 1946 році нас вивозять. Я чомусь запам’ятала, як ми доїхали до Львова. А моя мама встигла взяти із собою трохи грошей і змогла відкупитися. І ми повернулися зі Львова назад додому. Але через півроку нас знову поетапно – і на Казахстан. Тоді хату у нас вже відібрали, націоналізували і у ній розмістилася школа. Вже коли Україна стала незалежною, я дивилася архіви, навіть знайшла там прізвища тих енкаведистів, які приходили тата вбивати. Тато тоді почав з ними битися. Оскільки був в УПА, то мав зброю. Тато двох убив, решту втекли. Я навіть пам’ятаю, як тато над нами нахилився і нас поцілував. І пішов. Прийшли за ним, а забрали нас. Я читала, що тата ніби розстріляли. Але досі не знаємо точних відомостей. У Казахстані жили у бараках, казахи нас там годували. Повернулися у Рідківці у 1953 році. Але вже нічого свого не мали. Будувалися з нуля…"
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
