Струнка вродлива жінка в модному джинсовому костюмі, з короткою стрижкою. Навіть не скажеш, що їй довелося стільки пережити.
– Тепер день народження святкуватиму тричі, бо тричі народжувалася на світ, – усміхається Ліда. – Народилася я шостого березня, першу операцію мені зробили дев’ятого грудня, другу – дев’ятого червня. Почуваюся добре, нічого не болить. Нещодавно навіть ходила на весілля, танцювала. Раз у три місяці їду на обстеження до Києва. Двічі на день приймаю ліки, щоби не було відторгнення печінки. Кошти на їх придбання виділяє міська рада.
"Оперувала бригада з 30 лікарів" Перший раз Ліду прооперували 2003 року в Національному інституті хірургії і трансплантації імені Шалімова. Донором стала її молодша сестра Марина, яка згодом вийшла заміж і народила двох здорових дітей.
Зараз Сашкові вже 13 років, а Софійці – сім.
"Я намагалася переконати Марину, що цього не треба робити, бо їй ще виходити заміж і народжувати дітей, – каже Ліда. – Вона настояла на своєму.
Сказала, що не зможе жити, якщо я помру. На той час це була тільки друга операція з трансплантації печінки в Україні. Робила її бригада з 30 лікарів. Тривала майже добу. Важко було відходити, вчитися заново ходити і жити. Біля мене постійно перебувала моя сім’я: мама, чоловік, сестра. Вони ніби підставляли мені свої руки – і ставало легше".
Із пересадженою печінкою Ліда прожила 15 років. Це був своєрідний рекорд в Україні. Далі знову почалися проблеми. Під час перевірки в інституті жінці сказали, що потрібна повторна пересадка печінки, та цього разу вже цілої.
– Оскільки в Україні не діє закон про трансплантацію донорських органів, то я вирішила поїхати до Білорусі. При Мінській міській лікарні № 9 є відділення трансплантології, де роблять пересадку печінки, – розповіла Ліда. – Поїхала на обстеження. Лікар сказав, що мені треба вирішити проблему з гепатитом С, розписав лікування на півроку. У травні 2018-го я знову обстежилася там, мене поставили на чергу. Операцію оплатило Міністерство охорони здоров’я України – близько 140 тисяч доларів.
"Після операції впала в кому" Ліда повернулася додому і стала чекати на виклик. "Та через три дні мій стан різко погіршився, дуже пожовтіли очі. Я поїхала в Чернівецький діагностичний центр, де швидко зробили аналізи. Вони показали, що білірубін 270 при нормі до 20-ти, – пригадує жінка. – Мене поклали у відділення реанімації обласної лікарні, що на Буковинській. Надали окрему палату, дозволили рідним бути біля мене. Я вже не могла ні їсти, ні ходити. Завідувач відділення Юрій Бойко виявився не лише прекрасним спеціалістом, а й напрочуд сердечною людиною. Він дуже перейнявся моїми проблемами, намагався у всьому допомогти. До Мінська мене везли на приватній швидкій, на кордоні пропустили через "зелений" коридор. У лікарні вже підготувалися до мого приїзду, миттєво зробили обстеження та аналізи. У палаті постійно перебувала сестра Марина. Їй навіть дозволили ночувати в приймальному відділенні.
Що лише лікарі не робили, але знизити білірубін у Ліди не могли. Вона була першою в списку на операцію. Через три дні нібито знайшли потенційного донора з відповідною групою крові.
– Мене почали готувати до операції, але лікарям чомусь не сподобалася печінка, і все скасували, – пригадує жінка. – Довелося чекати ще дев’ять днів. Цього разу донором виявився 30-річний чоловік, який помер від інфаркту. Операція тривала 16 годин. Її проводила велика бригада лікарів. Та після операції відмовили нирки, і я впала в кому. Отямилася на п’яту добу. Було відчуття, ніби повернулася з того світу. За порадою лікарів, увесь цей час Марина розмовляла зі мною, розповідала різні історії, показувала фото рідних. На цьому мої страждання не закінчилися. У черевній порожнині під шкірою виявили великий згусток крові. Мене знову взяли на операційний стіл. Два тижні пролежала в реанімації, потім перевели у звичайну палату. Сестра повернулася додому, натомість приїхав чоловік Іван. У лікарні я провела два місяці, схудла на 20 кілограмів. Правда, тепер уже набрала вагу.
Ліда показує на мобільному фото лікарів, які її оперували.
"Ось головний трансплантолог Білорусі Олег Руммо, – розповідає. – А це завідувач відділення трансплантології Сергій Коротков. Усі лікарі – справжні професіонали. Увесь медперсонал ставився до мене, наче до рідної. Медсестри швидко та безболісно проводили необхідні процедури. Санітарки двічі на день міняли простирадла, голову мені мили, одягали памперси. Нікому не дала жодної копійки, бо там це не прийнято. Усе платила офіційно через касу".
"Гроші приносили незнайомі люди"Крім операції, були ще інші чималі витрати. Гроші для Ліди давали родичі, знайомі, сусіди, однокласники, однокурсники… "Я переконалася, що в світі є дуже багато добрих людей, – жінка не стримує сліз. – Подруги розповіли мою історію в соцмережах. І відразу на банківський рахунок почали надходити кошти. Наш кум Манолій збирав гроші у селі Глиниця, де ми проживаємо з чоловіком. Передали кошти із села на Івано-Франківщині, звідки я родом. Відгукнулися родичі із-за кордону – США, Італії, Росії. У греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці, що в Чернівцях, організували ярмарок, де продавали розмальовані дітьми пряники. У реанімації я дивилася відео, яке зняла пані Оксана Сиротюк, і плакала від зворушення. Незнайомі люди приходили до нас додому і приносили гроші. Хочу згадати про Миколу Федорука, який допомагає мені вже 16 років. Завдяки йому кошти на дві операції з пересадки печінки виділяли міська влада і міністерство. Я вдячна всім. Бо разом із грошима ці люди віддавали частинку своєї душі й долучилися до мого одужання".
– Дякую Богові за кожен прожитий день, за кожну прожиту хвилину, – зізналася Ліда. – Я ніколи – ні перед операціями, ні після них – не запитувала лікарів, скільки житиму. Не скаржуся, навіть якщо погано. Я велика оптимістка. Можливо, це мене й тримає. Кожній людині Господь дає щось добре. Мені він дав гарного чоловіка, з яким прожили у шлюбі 21 рік. Коли захворіла, сказала Іванові: "Якщо хочеш розлучитися зі мною, то я зрозумію". Він запитав: "А якби це трапилося зі мною, то ти би залишила мене?" Я відповіла, що ні. А він: "Тоді чому я маю тебе залишати?" Наш будинок у селі знаходиться під самим лісом. Маємо господарку: город, кролики, кури. Доглядати за цим всім допомагають чоловік і свекруха, яка для мене наче рідна мама. Я сама саджу квіти і грядки, на яких вирощую екологічно чисті овочі. Помідори, огірки, перець, кабачки, баклажани закриваю зі свого городу. Іван приносить лісові ягоди: малину, суниці, ожину, дерен. Заморожую їх, перетираю з цукром, роблю варення і компоти. Дуже люблю вишивати. Для сестри вишила бісером сорочку. Чотири ікони подарувала своєму київському хірургові Олегові Котенку. Вишила для нього символічну картину "Сила віри, або Остання надія". На ній зображена дівчина, яка з останніх сил тримається руками за хрест. Так само я благала про допомогу. І лікарі дали мені вже другий шанс. Хотіла би ще пожити, побачити, як ростуть племінники, погуляти на їхніх весіллях. Бог добрий…".
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
1-06-2019, 12:05
0
6 770
