ПЦУ: випробування на міцність – точка зору

Релігієзнавець Олександр Бродецький у своїй колонці для газети "Молодий буковинець" обмірковує щодо ситуації, яка склалася всередині Православної церкви України після резонансних заяв патріарха Філарета і його публічних суперечок з главою ПЦУ митрополитом Епіфанієм.

Новітні події дають нагоду Митрополитові Епіфанію проявити себе як самодостатнього Лідера з власною позицію і високим усвідомленням своєї відповідальності.



При всій величезній повазі до владики Філарета (Денисенка) і відданні належного особливому значенню його попередніх досягнень і зусиль, слід визнати: збереження за ним патріаршого титулу (після Об'єднавчого Собору і надання Томосу про автокефалію) дало йому самому спотворене уявлення про свій статус.

Мабуть, у такому віці вже не так легко розібратися в тонкощах і нюансах, зокрема, в тому, що насправді титул було збережено суто номінально – просто на знак поваги і вдячності. Але без жодних церковно-адміністративних функцій і повноважень. Без жодної реальної церковної влади. Вселенський Патріархат вважає владику Філарета лише одним із ієрархів (єпископів) Православної Церкви в Україні. Коли він був Патріархом, очолювана ним Українська Православна Церква Київського Патріархату, на жаль, не мала визнаного Вселенським Патріархатом автокефального (і взагалі – будь-якого канонічного) статусу.

За баченням Константинополя, в той час церковно-юридичний статус українського православ’я зводився до рівня митрополії (великої єпархії) у складі Константинопольського Патріархату. Тому, погодившись (на передсоборному етапі, восени цього року) з позицією, що до отримання автокефалії українське православ’я є лише митрополією в юрисдикції Константинопольського Патріархату, тодішні УПЦ КП і УАПЦ цим самим визнали, що відраховуватимуть своє канонічне автокефальне життя лише з моменту надання Томосу про автокефалію.

А в Томосі за автокефальною Православною Церквою України закріплено статус Митрополії, а не Патріархату. Для цього є свої об’єктивні причини, про які можна говорити окремо. Підкреслю тут лише, що Митрополія з автокефалією – це принципово інший, набагато вищий, статус, ніж просто митрополія в юрисдикції певної Церкви. Сьогодні Православна Церква України має саме такий статус – автокефальної Церкви з Предстоятелем, який має титул Блаженніший Митрополит. Титул "Блаженніший" підкреслює саме на те, що він очолює самостійну Церкву.

Історія, звісно, не знає умовного способу, але сьогоднішніх елементів збурення в Православній Церкві України, мабуть, не було б, якби свого часу єпископи знайшли спосіб і формулу пояснити владиці Філарету, що після Об’єднавчого Собору (15 грудня 2018 р.) і надання Томосу про автокефалію (6 січня 2019 р.) настала якісно нова церковно-історична ситуація, і титулування "Патріарх" не може бути збережене за ним. Я й сам в суто людському плані вважав, що збереження за ним цього титулу – річ доречна (в суто почесному форматі). Але ієрархам, причетним до організації Собору і надання Томосу, слід було враховувати ще й весь комплекс особистісних рис владики Філарета і можливі подальші його реакції. Постать він – видатна, але не без частки амбітності, яка помножилася на досвід тривалого (впродовж кількох десятиріч) перебування першою особою в Церкві плюс на особливості, так би мовити, вікового світосприймання.

Думаю, переважна більшість єпископів колишнього КП мають певний внутрішній бар’єр, острах, який перешкоджає прямо, віч-на-віч, дискутувати з ним. Через це він і залишався довгий час заручником своїх уявлень, які істотно відрізняються від об’єктивного ходу процесів. Так чи інакше, але важливо наголосити: нинішнє Філаретове іменування ПЦУ "Київським Патріархатом" і його спроби "переконати", ніби Київський Патріархат існує і досі (а він, мовляв, його очільник) – це лише його суб’єктивна (і невідповідна реаліям) думка. У такому віці важко змінити думку людини, якщо вона так суб'єктивно переконана. Головне, що це не потягне за собою жодних церковно-адміністративних змін статусу, закріпленого Томосом і Статутом ПЦУ. Хоча в перспективі питання про Патріархат може ставитися. Але швидше за все позитивно розв’язане це питання буде ближче до того часу, коли переважна більшість православних України добровільно перейде в лоно ПЦУ. А це еволюційний шлях, який, можливо, займе не менше п’яти, а то й більше років.

А нині, думаю, Митрополитові Епіфанію варто зустрітися з владикою Філаретом (можливо, й публічно, в присутності журналістів та експертів) і в чесному та предметному діалозі (за участі інших ієрархів) коректно і тактовно, але водночас принципово і безкомпромісно розставити всі крапки над "і" щодо несхитності (принаймні в оглядній перспективі) того санкціонованого Томосом адміністративного статус-кво, який має автокефальна Православна Церква України.

До речі, важливо, що жоден ієрарх ПЦУ публічно не підтримав претензії і звинувачення владики Філарета. Залишилося, отже, тільки з ним зустрітися – бажано всім єпископам разом на чолі з Предстоятелем Епіфанієм – і прямо заявити йому про це та вказати на його помилкові уявлення.

Парадокс, але, можливо, спроба церковного збурення, до якої вдався владика Філарет, матиме несподівано позитивний, не очікуваний ініціаторами, ефект. Бо на цьому тлі більше, монолітніше, солідарніше згуртуються довкола Предстоятеля Епіфанія навіть ті ієрархи, які прийшли в ПЦУ не з колишнього КП, а з колишньої УАПЦ та МП, і які спершу сприймали його виключно як креатуру владики Філарета й не голосували за нього на Соборі 15 грудня 2018 р. та взагалі мали щодо нього певне упередження.

Зараз вони бачать, що Митрополит Епіфаній не піддається на "ревізіоністські" претензії владики Філарета. І це зміцнює уявлення про Митрополита як про самодостатнього лідера з власною позицію і усвідомленням своєї високої відповідальності. Щоправда, з інформаційного боку, звісно, це збурення зіграє і певну деструктивну роль – не на користь зміцненню ПЦУ. І цьому дуже радіють промосковські церковні сили. Чи буде масштаб цієї шкоди великим – побачимо.

Розколу всередині ПЦУ точно не буде. А от на інтенсивності переходів парафій з МП до ПЦУ це може позначитися в напрямку їх спаду. Бо збурення сіє у свідомості парафіян сумніви і вагання. А саме від динаміки і ненастанності переходів парафій з МП в ПЦУ, зрештою, залежить те, наскільки швидко інші світові православні Церкви (а не тільки Вселенський Патріархат) визнають цю Церкву і вступлять з її ієрархами та ієреями у співслужіння.

Тим не менше, повторюсь: нинішня єдність єпископату ПЦУ довкола владики Епіфанія і несприйняття єпископами збурень владики Філарета дають підстави для оптимізму. Бо якщо на низовому рівні в ПЦУ і є люди, які помилково вважають нинішні дії Філарета правильними, – позиція єпископів стримуватиме цих вірян і рядових священиків від того, щоб вони діяльно виступали на захист цієї деструктивної позиції.

На жаль, так буває, що й високодостойні особи, котрі варті великої і заслуженої пошани, роблять кричущі помилки. В теперішній ситуації з владикою Філаретом саме такий випадок.



Олександр Бродецький, доктор філософських наук, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram