«Майдан – це про те, як не втратити віру»: спогади учасників Революції Гідності

Лютий 2014 року назавжди закарбується в історії України найстрашнішими подіями у центрі Києва, які переросли в перемогу Майдану над злочинним режимом Януковича.

18 лютого 2014 року розпочалися найкривавіші події Революції гідності. Внаслідок протистоянь із правоохоронцями цього дня загинуло 23 активісти. Того ранку близько шести тисяч майданівців рушили вулицею Інститутською до Верховної Ради. Йшли із вимогами проголосувати за повернення Конституції 2004-го року, яка обмежує повноваження президента. Під час ходи між активістами та правоохоронцями сталися сутички. Учасники демонстрації штурмували міліцейські автомобілі, що перегороджували шлях колоні, подолали кордон внутрішніх військ, а бійці спецпідрозділу "Беркут" кидали світлошумові гранати, стріляли із помпових рушниць Форт-500Т.



Ближче до вечора відбувався штурм майдану "бекрутівцями", а опівночі загорівся Будинок профспілок. Точна кількість загиблих унаслідок пожежі досі невідома.



Через п’ять років після трагічних подій тривають розслідування злочинів, вчинених під час Майдану. За словами адвокатів, постраждалих та представників громадськості, слідство просувається повільно. Серед причин – суперечності в законах, зловживання повноваженнями суддів, відсутність потрібних повноважень у слідчих.

Хоча, до кінця 2018 року, за даними управління спецрозслідувань ГПУ, встановлено 441 особу, причетну до злочинів під час Революції гідності. Майже 300 фігурантів справи вже скерували до суду. Щодо вироків, то їх – 48. Лише 9 – це позбавлення волі. Проте жоден вирок не стосується працівників тогочасних силових відомств.

Учасники тих подій поділилися з "МБ" спогадами про Євромайдан та Революцію гідності.

"Слід нарощувати сили та чекати"

Олена Стадник-Стефурак, журналістка, жіноча сотня Майдану (Київ):



"Майдан – це про те, як важливо не відступити. Це коли щохвилини або ти, або тебе. Чи коли тебе весь час запитують: "Що робити?". І у тебе немає відповіді на це питання. Майдан – це також про те, як важливо не втратити віру. Це передчасне оголошення про перемогу, адже після нього були ще тисячі загиблих і години, дні, роки чекання. І час при цьому ніколи не перебуває на нашому боці, а кожна хвилина – це історія про те, що ми не встигли зробити. Майдан – це коли мільйон усього відбулося у мільйонів людей. Це мільйон захоплюючих історій. Кожен з тих людей чекав, кожен вірив і кожен боявся. Боявся, але пішов тоді, коли час настав. І тому якщо ви запитаєте у мене про те, що робити далі, я відповім одне: нарощувати сили та чекати. Час настане".

"Боролися не за себе, а за весь вільний світ"

Гінтаре Наркевічуте, громадсько-політична діячка, активна учасниця Революції гідності (Литва):



"Я відчувала тоді, що могла би без вагань віддати своє життя. Пригадую, з якими труднощами намагалася дістатися до голови пам`ятника Леніну в Києві через величезну кількість людей. Мені вдалося таки отримати значний кавалок того монументу і передати до музею в Литві. Для мене Революція гідності – це єдиний і мирний спільний порив людей за свободу та верховенство права. Події в Україні показали, наскільки крихкими є фундаментальні принципи західної демократії, якщо їх не захищати. Якби не ті люди, то Україна могла би бути відстороненою зі свого європейського шляху. Українці тоді боролися не лише за себе, але і за весь вільний світ. Саме тому, я і багато хто у Литві та світі тепер вболіваємо за краще майбутнє вашої країни. Ні морозна погода, ні відстань чи страх не зупинили мене від того, щоби у ті дні та ночі стояти поруч з українцями у Києві, Харкові, надаючи необхідну підтримку та допомогу. Хоча у 2014 році битву за гідність і було виграно, проте війна за незалежність та свободу триває і досі на Сході. Кремлівський режим забирає життя наших братів і сестер на фронті. У той же час, недружні сили можуть спробувати знецінити демократію у вашій країні. Тепер, більше, ніж коли-небудь, ми, європейці, повинні бути сильними разом із Україною та підтримувати її. Інвестування в Україну – це інвестування у майбутнє Європи. Від щирого серця я бажаю сили та віри нашим українським друзям. Ми не здамося, доки Україна не стане сильною та вільною!".

"Особливого страху тоді не було"

Максим Кияк, учасник Революції гідності, кандидат філософських наук:



"Особисто для мене Майдан назавжди залишатиметься феноменом глобального масштабу. Я завжди кажу, що майданів, насправді, було стільки, скільки було його учасників. Адже, у кожного з тих людей своя історія і свої незабутні враження та часто трагічні спогади.

Мені пощастило бути не лише кілька разів на сцені Майдану та, навіть, одного разу співати гімн на одній сцені зі співачкою Русланою та десятками литовців, які приїхали до Києва, щоби підтримати Україну у ті буремні дні. Але і також бути присутнім у Вільнюсі, де Янукович не підписав договір про асоціацію з ЄС, після чого і розпочалася активна фаза Революції та відбувся кривавий нічний розгін студентів, який змусив наступного ранку прокинутися у вже зовсім іншій країні. Дуже добре пам`ятаю, зокрема, і фінальний штурм Майдану 18 лютого, коли дивом вдавалося уникнути поранення, адже певний час перебував майже у самому вирі протистоянь тоді з міліцією та тітушками. Пригадую, як уже повернувшись на Майдан Незалежності, десь кожні тридцять секунд кричав "Коридор!", щоби була змога переносити закривавлених поранених до будинку профспілок. Власне, за якісь лічені години вже бачив як ті самі профспільки починали горіти. Загалом, якогось страху тоді особливого не було. Було чітке усвідомлення того, що ця історична мить, ці події є значно більшою за дріб` язковий страх.

До речі, хоча я і вважаю, що головні події Революції відбувалися саме у столиці України, проте Чернівці весь час перебували у ті дні зі мною у столиці. Так, з товаришем Павлом Колядинським ми були на самому початку подій на вулиці Грушевського. Пригадую, як того дня сказав йому про те, що протистояння завершаться або сьогодні, або через тиждень. Так і сталося. Події на Грушевського тривали рівно тиждень. Також з іншим чернівчанином Мирославом Мардиревичем ми носили шини та бруківку. А футболіста та журналіста Олександра Білоуса я взагалі випадково зустрів під час акції біля суду, котрий блокувався мітингувальниками. Неодноразово також перетинався тоді з нині покійним товаришем Володимиром Карагяуром до його арешту та відразу, як тільки його відпустили. Також з Павлом Колядинським, Надією Бабинською та іншими чернівчанами ми у 2014 році організували аукціон на честь Героя Небесної Сотні Василя Аксенина.

Пригадую, як співпереживав і слідкував за стрімом подій у Чернівцях, коли там відбувався мітинг і штурм обладміністрації. Чи не жалкую я про ті всі поді п`ятирічної давнини? Абсолютно не жалкую. Це те, через що Україна приречена була пройти. Хоча, на жаль, і ціною стількох жертв. Але нічого, поборемо".

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram