30 січня
Преподобного Антонія Великого
Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року. Батьки, люди шляхетні та заможні, виховали його в християнській вірі. Вісімнадцятирічним він став сиротою і залишився один із сестрою, яка була під його опікою. Одного разу він ішов у церкву й роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб іти за Господом. Входить до храму і чує євангельські слова: "Якщо хочеш бути досконалим, іди, продай майно твоє і роздай бідним, і будеш мати скарб на Небі, і йди слідом за Мною" (Мф.19: 21). Ці слова вразили Антонія, ніби були сказані Господом особисто йому. Незабаром після цього юнак відмовився від батьківської спадщини на користь бідних жителів свого селища, але хвилювався, на кого він залишить сестру. Стурбований цією думкою, якось він увійшов до храму і чує там знову, немовби до нього звернені, слова Спасителя: "Не турбуйся про завтрашній день: завтрашній день сам буде піклуватися про себе; досить для кожного дня своєї турботи" (Мф.6: 34). Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівам і залишив місто, щоб жити на самоті та служити одному Господу.
Відхід преподобного Антонія від світу відбувся поступово. Спочатку він перебував у передмісті в одного благочестивого старця, жив усамітнено й намагався у всьому наслідувати йому. Відвідував і інших пустельників, що жили на околицях міста, і прислухався до їх порад. Уже в цей час він так прославився своїми подвигами, що його звали "другом Божим". Потім він наважився піти далі. Старця-духівника він кликав із собою та, коли той відмовився, попрощався з ним і поселився в одній із віддалених печер. Один із друзів інколи приносив йому їжу. Зрештою святий Антоній віддаляється зовсім із населених місць, переходить річку Ніл і поселяється в руїнах військового укріплення. Він приніс із собою хліба на шість місяців, а потім отримував його від своїх друзів тільки два рази на рік через отвір у покрівлі.
Не можна описати, скільки спокус витерпів цей великий подвижник. Він страждав від голоду і спраги, від холоду і спеки. Але найстрашніша спокуса пустельника, за словами самого Антонія, – в серці: це туга за світом і збурення помислів. До всього цього приєдналися жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був упасти в зневіру. Тоді або Сам Господь являвся, або посилав Ангела для його підбадьорення. "Де ти був, благий Ісусе? Чому спочатку не прийшов припинити мої страждання?" – вигукував Антоній, коли Господь після однієї тяжкої спокуси явився йому. "Я був тут, – сказав йому Господь, – і чекав, поки не побачу твого подвигу".
Одного разу посеред жахливої боротьби з помислами Антоній вигукнув: "Господи, я хочу спастись, а помисли не дають мені". Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім устав і почав молитися, потім знову сів за роботу. "Роби так і врятуєшся", – сказав йому Ангел Господній.
Уже двадцять років жив Антоній у своєму усамітненні, коли деякі із друзів відлюдника, дізнавшись про його місцеперебування, прийшли, щоб оселитися біля нього. Вони довго стукали і просили святого вийти до них зі свого добровільного ув’язнення; врешті вже наважилися виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони здивувалися, не побачивши на його обличчі слідів виснаженості, хоча він піддавав себе величезним випробуванням. Небесний мир царював у його душі і відбивався на лику. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець незабаром став отцем і наставником багатьох. Пустеля ожила: в горах довкола з’явилися обителі монахів; безліч людей співали, читали, постилися, молилися, трудилися, служили бідним. Святий Антоній не давав своїм учням якихось певних правил для чернечого життя. Він дбав тільки про те, щоб укоренити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, відмову від усього земного, невсипущу працю.
Але така кількість людей у пустелі пригнічувала святого Антонія, він шукав, де б усамітнитися. "Куди ти хочеш бігти?" – казав голос із неба, коли він на березі Нілу чекав човна, щоб піти подалі від людей. "У Верхню Фіваїду", – відповідав Антоній. Але той же голос заперечив йому: "Попливеш ти вгору – в Фіваїду, або вниз – у Буколію, – тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди у внутрішню пустелю". Так називалася пустеля, що простягалася біля береги Червоного моря. Туди і пішов Антоній слідом за сарацинами, які проходили тут же.
Через три дні шляху знайшов він високу гору з ключем води і кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут обробив невелике поле, так що тепер нікому не потрібно було приходити до нього і приносити хліб. Часом він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки його сил під час цих тяжких подорожей пустелею. Втім, шанувальники святого Антонія виявили і це його місце усамітнення. Знову безліч людей стали приходити до нього, шукаючи молитов і настанов, приводили хворих; подвижник молився і зцілював їх.
Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив у пустелі. Якось почав бентежити його гордовитий помисел, що тут він найстарший. Антоній просив Бога забрати від нього цей помисел і отримав одкровення, що один пустельник набагато раніше оселився в цій пустелі і довше служить Господу. Антоній встав рано вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним розстилався неозорий простір пустелі, але він не втрачав надії. Наступного ранку він знову продовжив пошуки. Несподівано перед ним промайнула вовчиця, побігла до струмка. Святий Антоній підійшов до води і побачив поблизу печеру. На звук його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня волав через двері до невідомого подвижника і просив показати йому своє обличчя. Нарешті, двері відчинилися і назустріч вийшов глибокий старець, геть сивий. Це був святий Павло Фівейський. Він вже близько дев’яноста років жив у пустелі.
Після братського привітання Павло запитав Антонія: "В якому стані рід людський? Яке правління в світі? Чи залишаються ще ідолопоклонники?" Припинення гонінь і торжество християнства в Римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства – гіркою. Поки старці розмовляли, спустився до них ворон і поклав хліб. "Щедрий і милосердний Господь, – вигукнув Павло. – Скільки уже років щодня я отримую від Нього півхлібини, а нині, заради твого приходу, послав Він нам цілу".
Наступного ранку Павло відкрив Антонію, що скоро відійде з цього світу; тому просив принести до нього мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею свої останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він повернувся в свою пустелю сильно схвилюваним і на питання братів-монахів міг сказати тільки: "Грішний, я вважав себе ченцем! Я бачив Ілію, я бачив Іоанна, я бачив Павла в раю". На зворотному шляху до святого Павла він бачив, як він сходив на небо серед сонму Ангелів, пророків і апостолів.
"Чому, Павле, не дочекався ти мене? – вигукнув Антоній. – Так пізно я дізнався тебе, і так рано ти йдеш!". Однак, коли святий увійшов до печери Павла, він знайшов його застиглим на колінах у молитві й безмовності. Антоній також схилив коліна і почав молитися. Вже після декількох годин стояння він переконався, що Павло не рухається, бо мертвий. Він благоговійно омив тіло подвижника і загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви і своїми кігтями вирили глибоку могилу, де Антоній і поховав святого.
Преподобний Антоній помер у глибокій старості, йому виповнилося 106 років. За свої подвиги святий заслужив ім’я Великий.
Повну версію православного календаря на 2019 рік можна переглянути тутЧитайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
30-01-2019, 09:00
0
1 336
