Відомий релігієзнавець з Чернівців Олександр Бродецький у своїй колонці для "МБ" розмірковує на тему "переслідувань і репресій", про які нещодавно заявив архієпископ Лонгин (Жар).

Визнання Вселенським Патріархатом канонічного статусу українського православ’я з центром у Києві та надання Православній Церкві України Томосу про автокефалію – важлива подія відновлення історичної справедливості щодо одного з потужних сегментів української культури. Упродовж багатьох років політично інспірована Москвою невизнаність світовим православ’ям проавтокефально налаштованих українських православних церков спричиняла щодо них морально хибну риторику "безблагодатності", "неканонічності", "неспасенності".



Віруючі люди на такі характеристики дуже чутливо реагують. Отже, це мимоволі налаштовувало одних громадян України проти інших. Тому набуття визнаності Вселенським Патріархатом автокефального статусу українського православ’я дає великий історичний шанс покласти край цьому морально деструктивному діленню православних вірян України.

Однак з цього не випливає, ніби не мають право на вільне функціонування в Україні структури тієї церкви, яка досі мала назву "Українська Православна Церква" (Московського Патріархату). Щоправда, законодавством України встановлено вимогу, щоб ті релігійні організації, які є частиною релігійних об’єднань, керівні органи котрих перебувають у державі-агресорі (в даному випадку – Росії), внесли у свої назви вказівку на це. Це аж ніяк не можна розглядати як якесь обмеження чи тиск. Це спрямоване лише на об’єктивне інформування вірян про реальну юрисдикцію відповідної релігійної організації, щоб умови їхнього вибору були прозорими.

Тим не менше, у ряду функціонерів так званої "УПЦ" (Московського Патріархату) ця законодавча ініціатива викликає незадоволення. Адже довгий час назва "Українська Православна Церква" створювала в багатьох вірян неадекватне уявлення про підпорядкування цієї структури. Далеко не всі рядові віряни читають статутні документи. Тому прикметник "Українська" в офіційній назві відповідної Церкви і її релігійних організацій створював у частини вірян думку, ніби ця церковна структура – справді повністю підлегла лише українським церковним органам, а не закордонним.

Очевидно, що це було вигідно її функціонерам, бо забезпечувало більшу кількість послідовників. Хоча якщо відкрити Статути і "УПЦ" (МП), і Російської Православної Церкви – звідти можна дізнатися про те, що цілий ряд пунктів встановлює залежність так званої "УПЦ" від керівних церковних органів у Москві. Підкреслю, що зараз законодавство надало певний перехідний період для приведення назв релігійних організацій у відповідність до вимог закону.

Читайте також: На Буковині священик РПЦ заявив про переслідування, в РДА - заперечили

Щодо якихось "репресій" з боку владних органів, думаю, ані на регіональному, ані на загальнодержавному рівні їх немає. Парафії МП вільно функціонують, їхні лідери мають змогу озвучувати свою позицію, користуватися тими податковими, комунальними та іншими привілеями, які надані всім іншим релігійним організаціям України.

Але звернімо увагу на таку обставину. Ще влітку цього року можна було спостерігати проповідь одного з представників ієрархії "УПЦ" на Буковині, де містилися елементи морального поділу вірян України за юрисдикційною ознакою; публічно лунали явно образливі, принизливі, упереджені епітети на адресу видатних діячів української духовної культури (наприклад, владики Філарета); використовувалися вкрай негативні ярлики щодо тих кроків української влади, які були спрямовані на сприяння подоланню наслідків колоніального, постімперського становища української культури. Серед згаданих ярликів тієї проповіді фігурували навіть такі жахливі слова, як "сатанинське", "диявольське", спрямовані на звернення Парламенту до Вселенського Патріархату щодо надання автокефалії українському православ’ю. Такі ж лайливі "оцінки" в тій проповіді давалися й одній із найважливіших подій в житті світового православ’я сьогодення – Всеправославному Собору на Криті, що відбувся 2016 р. під головуванням одного з моральних авторитетів сучасного світу – Вселенського Патріарха Варфоломія.

Згадана проповідь відомого на Буковині ієрарха "УПЦ" (Московського Патріархату) набула широкого розголосу в медійному просторі та Інтернеті, і кожен сам може оцінити її риторику, яка, на мою думку, містить елементи дискримінації співгромадян за релігійною і культурною ознакою.

Тому для мене не дивно, що саме ті особи, які виголошували такі "проповіді", сьогодні декларують наявність певних "утисків" і "переслідувань" щодо них. Не буду нагадувати відоме прислів’я про "шапку, яка на декому горить". Слова про "утиски" і "переслідування", схоже, – це наслідок нетолерантно (для коректності утримаюсь від слова – "фанатично") налаштованої уяви відповідних релігійних діячів та їхнього наміру вплинути на вільне самовизначенню вірян і громад щодо їхньої юрисдикційної підлеглості. А такий процес вільного самовизначення сьогодні має всі об’єктивні шанси активізуватися.



Тим часом органи влади і правоохоронні органи мають цілковите право моніторити ситуацію в релігійній мережі щодо наявності чи відсутності певних ознак конфліктогенності. Для цього вони можуть вести бесіди з представниками всіх сторін. Але це аж ніяк не є виявом якогось "тиску" чи "переслідувань".

Слід усвідомити, що юрисдикційна підлеглість конкретних релігійних громад – це питання доброї волі самих вірян і вибору їхньої совісті. Вирішувати це питання мають самі громади на своїх парафіяльних зборах, більшістю голосів вірян, і зараз розробляються законодавчі новації, які зроблять цю процедуру чіткішою і демократичнішою та справді передадуть її в руки самих парафіян.

У випадку ситуації з православ’ям в Україні – це питання морального вибору між тим, чи бути українським православним громадам в єдності з автокефальною Православною Церквою України, визнаною Вселенським Патріархатом, чи залишатися в юрисдикційній підлеглості Московського Патріархату, який сам ізолював себе від церковного спілкування зі Вселенським Патріархатом, і демонструє цілковиту згоду із діями кремлівської влади. І тільки власна совість представників релігійних громад може спонукати їх зробити той чи інший добровільний вибір. Але прозоро інформувати вірян про реальні обставини церковної підлеглості мають цілковите право і органи влади, і засоби масової інформації, і експерти-науковці.

Олександр Бродецький, доктор філософських наук, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ імені Юрія Федьковича



Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram