Чернівецький релігієзнавець Олександр Бродецький у своїй колонці для сайту molbuk.ua розповів про те, яке значення подія 15 грудня має для України та її історії.Про значення події, що відбулася 15 грудня в Софійському Соборі Києва, сказано й написано дуже багато. І ще до того, як вона здійснилася де-факто. Адже тема автокефалії активно обговорюється в публічному просторі вже впродовж кількох місяців. І вже рішення Вселенського (Константинопольського) Патріархату від 9-11 жовтня 2018 р. давали зрозуміти, що Об’єднавчий Собор та обрання Предстоятеля об’єднаної Православної Церкви України – лише питання часу.
Значення цієї події полягає передусім у тому, що один із важливих сегментів української культури – українське православ’я – набуває визнання у світі як автокефальна (тобто повністю адміністративно незалежна) православна Церква відповідно до всіх належних засад і правил, прийнятих у внутрішній структурі світового православ’я. Це один із важливих історичних кроків поступового, але неухильного набуття українською культурою суб’єктності у світі.
Нині можна констатувати, що попри побоювання Об’єднавчий Собор відбувся. І хоч експерти повідомляють, що не обійшлося без певних внутрішніх терть і дискусій, однак українським ієрархам, які взяли участь у Соборі (а це всі архієреї колишніх Київського Патріархату та УАПЦ і два архієреї, що досі належали до Московського Патріархату), вдалося приборкати певні корпоративні й особистісні амбіції, й основний порядок денний Собору реалізовано.
Особливо відзначу роль владики Філарета, який продемонстрував, що не хапається за особисту владу й адміністративну першість і дав дорогу молодим церковним лідерам. Він пожиттєво залишиться найбільшим моральним авторитетом в церковному середовищі України й до його слова, безперечно, дослухатимуться – і православні, і не тільки вони.
Як відомо, брали участь у Соборі з правом голосу у першому "турі" виборів Предстоятеля не тільки архієреї, а й звичайні священики та миряни (до кожного архієрея було прикріплено ще дві особи). Внаслідок Собору відтепер не існує таких структур, як Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Існує натомість єдина Православна Церква України. А так звана "Українська Православна Церква" (та, що перебуває під омофором Московського Патріарха) після цієї події може розглядатися з канонічної точки зору лише як сукупність наявних в Україні парафій і єпархій Російської Православної Церкви.
З точки зору Вселенського Патріархату (тобто першої за честю Церкви в структурі Церков світового православ’я), очільник цієї структури архієрей Онуфрій (Березовський) остаточно позбувся титулу "митрополит Київський і всієї України". Про таку перспективу Вселенський Патріарх сповіщав його спеціальним листом ще в жовтні, водночас визнаючи його право (як і право всіх інших архієреїв Московського Патріархату в Україні) взяти участь в Об’єднавчому Соборі. Але вони (за винятком лише двох архієреїв) це проігнорували. Звісно, архієрей Онуфрій і його прибічники і надалі вживатимуть щодо нього згаданий титул. Але з точки зору внутрішнього устрою світового православ’я, вони на цей титул вже канонічного права не мають. Такий титул, відповідно до внутрішнього устрою православ’я, правомірно належить лише новообраному Предстоятелю Православної Церкви України – митрополитові Епіфанію, якому надано також титул "Блаженнійший", котрий Вселенський Патріархат визнає лише щодо Предстоятелів самостійних Церков.
6 січня в Константинополі саме він отримає з рук Вселенського Патріарха Варфоломія офіційний документ про автокефалію – Томос. Але вже 16 грудня, на другий день після Собору, відбулася подія, яка символізує собою те, що автокефалія українського православ’я вже визнана Вселенським Патріархатом. Ідеться про те, що на літургії в Константинополі разом із іменами 14 Предстоятелів вже існуючих автокефальних православних Церков виголосили (поминули) також і ім'я Предстоятеля 15-ї автокефальної православної Церкви світу – новоствореної Православної Церкви України. Це ще раз підтверджує визнання Вселенським Патріархатом її рівною з усіма іншими автокефальними Православними Церквами світу.
До речі, дехто висловлює нарікання, що от, мовляв, якщо титул Предстоятеля нової Церкви – не Патріарх, а Митрополит, то, нібито, вона має якусь "неповноцінну" автокефалію. Такі тези поширюють переважно московські і промосковські сили, щоб дискредитувати в очах громадян значущість події, котра відбулася. Але ці заяви абсолютно не відповідають дійсності. Треба розуміти: головна суть процесів, які ми спостерігаємо, полягає в тому, що надається автокефалія, й українське православ’я набуває самостійної суб’єктності в родині Церков світу (чого не було ніколи досі). А титул Предстоятеля (чи "Патріарх", чи "Митрополит", чи "Архієпископ") – річ другорядна. Головне, що він є Предстоятелем автокефальної, тобто повністю адміністративно незалежної Церкви.
Чому не одразу з автокефалією буде надано Православній Церкві України статус Патріархату, а Предстоятелю – відповідний титул? Це пояснюється цілком логічно, і ніякої сенсації чи "зради" тут немає! Річ у тім, що українське православ'я, де-юре, є наймолодшою православною Церквою світу за часом надання автокефалії. Тому й Вселенський Патріарх вважає, що спершу впродовж якогось часу має бути в Предстоятеля цієї Церкви статус Митрополита.
Слово "патріарх" перекладається як "батько-старійшина", тому для набуття цього символічного статусу має пройти певний час надбання новою самостійною Церквою та її ієрархією вагомого досвіду самостійного церковного життя. До речі, лише деякі з 15 автокефальних Церков світового православ’я мають статус Патріархатів. Натомість на чолі цілого ряду інших автокефальних Церков – першоієрархи з титулом не Патріархів, а саме Митрополитів чи Архієпископів. Та й ті Церкви, які отримували свого часу автокефалію від Константинополя, і Предстоятелі яких нині мають титул Патріархів, – не одразу з автокефалією здобували статус Патріархатів, а тільки через певний час, через певні роки після надання їм Томосів. Це нормальна практика міжцерковних відносин та еволюції внутрішнього устрою національної Церкви. Головне, що всі автокефальні Церкви (незалежно від титулу їхніх Предстоятелів) все одно є рівними і адміністративно незалежними (але при цьому єдиними у віровченні). В цьому сенс автокефалії. А Вселенський (Константинопольський) Патріархат є щодо всіх інших Православних Церков традиційно першим за честю, маючи ряд спеціальних символічних прерогатив, як от, наприклад, надання автокефальним Церквам спеціально звареного мира (освяченої ароматичної олії, що використовується для певних священнодій). Або право приймати і розглядати апеляції від священнослужителів, засуджених до певних стягнень церковним судом кожної конкретної автокефальної Церкви.
Це історична традиція і свідчення визнання першості Вселенського Патріархату за честю, але аж ніяк не символ адміністративної підлеглості Константинополеві тієї чи іншої (зокрема, й української) автокефальної Церкви. Зверніть, до речі, увагу, що навіть така давня автокефальна Церква, як Єрусалимська, отримує миро від Вселенського Патріархату і не соромиться цього та не вважає це зазіханням на свою незалежність. Тому треба мати належний імунітет проти дезінформації у тлумаченнях!
Ще один дуже важливий момент, якого слід очікувати, – це рецепція нової автокефальної Церкви України іншими православними Церквами світу. Рецепція означає "сприймання", "визнання". Така рецепція може бути засвідчена співслужіннями (тобто спільною участю в літургії) священиків й ієрархів інших православних Церков зі священиками й ієрархами Православної Церкви України. І питання такої рецепції (сприймання, визнання) української Православної Церкви іншими православними Церквами, можливо, вирішиться чи почне вирішуватися вже 6 січня 2019 р., якщо, наприклад, Вселенський Патріарх запросить також представників інших Церков на те богослужіння в Константинополі, на якому йому співслужитиме митрополит Епіфаній, прибувши на його запрошення для отримання Томосу. І якщо ці представники інших церков з благословення своїх Предстоятелів братимуть участь у співслужінні, це і буде рецепція, визнання Церкви України.
Москва застосовує всі важелі свого впливу на ієрархію світових православних Церков, щоб такої рецепції не було. А тому розраховувати, що запрошення приймуть, наприклад, Сербська, чи Александрійська, чи Польська православні Церкви не варто. Саме ці Церкви перебувають в особливому полі тяжіння московського ідейного впливу. А от така стародавня й авторитетна Церква, як Єрусалимська (яка вже після Константинопольських рішень 9-11 жовтня залюбки звернулася до Вселенського Патріархату по чергову порцію святого мира для своїх потреб) цілком може делегувати своїх представників на відповідне богослужіння. Так само є імовірність, що це може зробити й Румунська Церква, котра зовсім нещодавно урочисто приймала в Бухаресті Вселенського Патріарха, а отже, не демонструє наміру псувати з ним церковне спілкування. Не виключено, що й ряд інших Церков також долучаться.
Олександр Бродецький, доктор філософських наук, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія ФедьковичаЧитайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
19-12-2018, 08:58
0
2 161
