Він був справжнім воїном, мужнім і відданим. Міг залишитися вдома, але вибрав іти туди, де було найважче, бо вірив, що захищати – це обов’язок. Валерій Звоздецький рятував побратимів, завжди йшов до кінця, і, зрештою, віддав найдорожче заради кожного з нас.
Про це пише спільнота "Незабутні: Буковина пам'ятає".
Народився Валерій Вікторович Звоздецький 11 вересня 1987 року в селі Добринівці на Заставнівщині. Закінчив місцеву школу. Опісля навчався на юридичному факультеті тодішнього Чернівецького кооперативного коледжу. Любив футбол, грав за команди рідного та сусідніх сіл, у їх складі брав участь у різноманітних кубках та турнірах. Працював монтажником.
Після повномасштабного вторгнення волонтерив. Допомагав жителям Бучі, Ірпеню, Гостомеля, Бородянки, неодноразово доправляв гуманітарну допомогу до Харкова, опікувався переселенцями, які знайшли прихисток на Буковині. Отримавши у квітні 2022 року повістку, Валерій Звоздецький без вагань долучився до лав ЗСУ.
Служив у Чернівецькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Попри проблеми зі здоров’ям, погодився їхати у бойове відрядження на Покровський напрямок. Виконував завдання у складі 68-ї окремої Єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Мав позивний Цвик.
"Він казав: "Чому я маю бути в тилу, коли інші воюють", – пригадує побратим захисника Юрій Миронець. – Щирий, відвертий, добрий, Валерій ніколи не скаржився на негаразди, був гордий від того, що захищає свою родину та Україну. Він загинув, як справжній герой, на бойовій позиції".
Життя старшого солдата Валерія Звоздецького обірвалося 29 березня 2025 року у результаті ворожого обстрілу. Йому було 38 років.
Поховали захисника у рідному селі. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
