15 червня на Буковині народився геніальний актор і режисер Іван Миколайчук. Він прожив лише 47 років. Залишив у спадок 34 кіноролі, дев’ять сценаріїв, дві режисерські роботи. А міг зробити набагато більше, якби не забороняли працювати.

Іван Миколайчук передбачив свою ранню смерть.

"Я найпершим помру, – сказав якось старшій сестрі Фрозині. – Ви всі живете кожен своїм життям, а я живу різними життями, й у кожному з них є Україна".

У невеличкій дерев’яній хатині, де виріс Іван Миколайчук, створили музей, яким опікується його племінник Михайло Грицюк.



– Іван був шостою дитиною, і першою, яка народилася в лікарні, адже за Румунії жінки народжували вдома, – розповів пан Михайло. – День його іменин – 15 червня 1941 року. Через тиждень вуйко позичив у сусіда кобилу, запряг і поїхав у Вашківці, щоб забрати дружину з дитям. Як тільки приїхали додому, а це було 22 червня, почалися перші німецькі бомбардування ешелонів з лісом, що стояли на залізниці. Тож Іван завжди казав, що його врятувала кобила Левицького.

– Ось у цій дерев’яній колисці, прив’язаній до сволока, вигойдали всіх Миколайчуків. Івана також у ній колисали, – показувала сестра Фрозина. – Із самого дитинства він ріс дуже допитливим, любив співати, грав на багатьох музичних інструментах: скрипці, цимбалах, баяні, сопілці, трубі, арфі. Любив спостерігати за людьми. Показував, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина. Я не знаю, звідки в Івана такий талант. Якось у школі він грав у виставі "Безталанна" старого батька головної героїні. І коли брат закричав зі сцени: "А хто мене поховає?", всі жінки в залі заплакали. Іван дуже переймався тим, що йому забороняли зніматися у кіно, не показували фільмів за його участю. Після чергової відмови скаржився: "Півжиття мені відтяли". А одного разу обурився: "І це Україна? Де ви тут бачите Україну?..". Я заспокоювала його: "Ти ще життя не знаєш. Я за румунських часів жила, тоді не можна було й слова українського сказати. А зараз – хочеш читай, хочеш співай". А брат мені відповів: "Румуни давили тіло, а москалі вбивають душу України. Жаль, що ви цього не розумієте".



З дружиною актора Марією Миколайчук ми зустрілися під час фестивалю "На гостини до Івана".

– Ми прожили разом 25 щасливих років. Не люблю, коли мене називають вдовою. Я дружина Івана, яку він кохав, – говорила посивіла жінка, сидячи біля бронзового бюста свого чоловіка. – Він часто приходить до мене у снах – молодий, гарний. Каже: "Боже, як давно я тебе не бачив". Обнімає мене і знову йде…Він так любив цю хатину, це подвір’я, заросле травою, своє село і людей. Хотів жити тут на старості.

Вона дивилася на високий горб, зарослий кущами та деревами, і пригадувала: "Ось під тією березою ми якось просиділи всю ніч. Стурбована мама вранці запитала Івана: "Де ти був?". А він їй з гордістю: "До мене дівка приїжджала, то ми сиділи на горбі". Вперше ми побачилися у студії при Чернівецькому драмтеатрі. Приходжу якось на репетицію, а там усі актори обступили високого стрункого парубка. Глянула на нього – і як струмом мене пронизало… Напевно, це називаєтсья коханням з першого погляду. Ми почали зустрічатися. А потім Іван поїхав на зйомки фільму "Тіні забутих предків". Я була у Києві, коли він зателефонував мені й каже: "Приїжджай, будеш заміж виходити". Я відповіла, що їду в Югославію на гастролі. А він образився: "Вибирай: або Югославія, або заміж". Наступного дня я пішла до керівника хору Верьовки, де тоді співала, пояснюю, що на гастролі не їду, бо у мене поважна причина – заміж виходжу. Григорій Гурійович зітхнув і промовив: "Ну що ж, за кордон ви ще не один раз поїдете, а заміж – це добре. Хай вас Бог благословить". Іван зустрів мене на вокзалі, ми пішли до моїх батьків. Коли мама почула, що ми хочемо одружитися, сказала рішуче: "Не дозволю! Ви ще дуже молоді". Іван сіпнув мене за руку, і ми разом впали на коліна. Він промовив: "Прошу дозволити взяти за жінку вашу доньку". Мама посміхнулася і благословила нас. Наш медовый місяць якраз припав на зйомки "Тіней". Іван взяв мене із собою в Карпати. Сергій Параджанов привітав нас, подарував мені намисто з венеціанського скла. Пожартував: "Якщо Іван тебе кине, то я одружуся з тобою". Всі сміялися".



– Останній рік життя Іван сильно хворів, дуже схуд, не міг ходити. Якось я взяла його на руки і перенесла з кабінету в кімнату, де стояв телевізор. А він каже: "Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш", – не приховувала сліз Марія Миколайчук. – На 25-у річницю нашого весілля чоловік покликав мене до себе. Ледь чутно попросив: "Нахилися". Я нахилилася… Він мене поцілував. Той поцілунок не зможу забути ніколи. А через чотири дні Івана не стало. Останніми його словами були: "Тепер я знаю, як знімати кіно".

"Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко", – казав про Миколайчука Параджанов.



Довідка. Іван Миколайчук – український актор, режисер, сценарист.

Народився 15 червня 1941 року в селі Чортория на Кіцманщині у багатодітній родині. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при драмтеатрі, Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого.

Фільм "Тіні забутих предків", де Миколайчук зіграв головну роль Івана Палійчука, здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (зокрема 24 Гран-прі) та занесений до Книги рекордів Гіннеса.

У 1975 збудував у Чорториї нову хату для матері.

Помер від невиліковної хвороби третього серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі. Йому посмертно присвоїли Шевченківську премію.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram