«Одне кохання – на все життя»: подружжя з Чернівців відсвяткувало золоте весілля

Людмила і Михайло Блескуни з Чернівців відсвяткували золоте весілля і виростили трьох синів, двох онуків, мріє дочекатися правнуків.

Про це повідомляє кореспондент molbuk.ua.

Завітала до ювілярів у гості. У їхній затишній квартирі, що в Чернівцях на вулиці Полєтаєва, на столі стоїть великий букет троянд. "Це внучка Аня подарувала мені на день народження. Другого червня виповнилося 72 роки. Михайло на шість років старший від мене, – пані Людмила дивиться на чоловіка. – Навіть не віриться, що ми прожили разом півстоліття. Літа пролетіли, ніби одна мить. Ми хотіли відсвяткувати цю дату тихо, у родинному колі. Але подруги заявили: "Ні, треба йти до Палацу урочистих подій". Ми ніби повернулися в молодість. Знову стали на вишитий рушник, обмінялися обручками, цілувалися під вигуки "Гірко!" Потім пішли в ресторан. Це було справжнє весілля"

"Нас звела доля"

Людмила Павлівна приносить альбом із світлинами. "Ось наше весільне фото, – показує . – Я у короткій сукні блакитного кольору, бо довгих тоді не носили. Фату пошила сама. Костюм Михайлові шили на замовлення. Це наші сини: Володя, Юра і Павло. Тут ми всі на відпочинку – щороку їздили всією сім’єю на море. Ось наша внучка-красуня Аня. Це внук Володя, який фактично виріс у нас, уже одружений. Обоє внуків навчалися в медичному університеті. Аня вже закінчила, працює стоматологом. У Володі завтра державні екзамени, потім ще два роки інтернатури".

– Ми з Людою познайомилися у вечірній школі, де разом навчалися. Їй було тоді 18 років, – говорить пан Михайло. –Вона була така вродлива, що я закохався з першого погляду. Кілька разів провів її додому. Потім поїхав до Одеси, а вона залишилася в Чернівцях. Коли повернувся, то випадково на Центральній площі під ратушею зустрів Люду. Напевно, нас звела доля. Я зрозумів, що вона має бути зі мною. Люда прийшла до мене додому за підручником, щоби готуватися до екзаменів. Тато подивився на неї і аж головою похитав – так сподобалася.

– І моїм батькам Михайло сподобався, – усміхається пані Людмила. – Мама сказала : "Гарний хлопець, більше нікого не шукай". А я і не збиралася нікого шукати, бо покохала Михайла. Місяць ми зустрічалися, а потім він сказав мені: "Бери паспорт і йдемо в загс подавати заяву". 12 травня 1968 року ми одружилися, через тиждень справили весілля. Було до 200 гостей. Два роки ми жили з моїми батьками, а потім отримали цю квартиру.

Людмила Павлівна закінчила житлово-комунальний технікум, багато років пропрацювала на "Електронмаші". Була свердлувальницею, майстром, інженером. У Михайла Андрійовича – училище залізничного транспорту, Вища партійна школа, Київський торговельно-економічний інститут. Працював у Садгірському райкомі партії, на "Емальпосуді" …

"Всією сім’єю займалися спортом"

Коли народився первісток Володя, Михайло не тямився від щастя. "У нашій родині завжди народжувалися хлопці. У мого батька було дев’ять братів і троє синів. І в мене мало бути не менше, – усміхається чоловік. – Ми з дітьми займалися спортом, їздили на різні змагання. Бігали, плавали, стріляли, грали у футбол, баскетбол, волейбол. У нас вдома було чотири велосипеди і чотири пари лиж. Я хотів, щоби діти росли здоровими і сильними, не тинялися по вулиці. Юра у 12 років став чемпіоном України з плавання стилем батерфляй. Потім зайнявся боксом, виграв приз Союзу серед юніорів. Його навіть хотіли взяти в Київський спортивний інтернат, але ми не пустили. Люда із сином і внуком досі "моржують", ходять купатися на Водохреща".

– Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Михайла. Його мені сам Бог послав, – у пані Людмили тремтить голос. – У подружньому житті головне – розуміти та уступати одне одному. Бо всяке буває – посперечалися, розійшлися по різних кімнатах. А потім думаєш: "Через якусь дрібничку таке робити" – і вже йдеш миритися. Ми не могли довго не розмовляти. І все робили разом. Не ділили домашню роботу на жіночу та чоловічу. Я,бувало, працювала по чотири зміни поспіль, то Михайло і їсти зварить, і за дітьми догляне. Потім сини підросли – стало трохи легше. Старший Володя закінчив у Донецьку медичне училище. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою навчалися в одній групі (показує фото на мобілці, – авт.). Вони разом уже 27 років. Обоє – зубні техніки. Живуть за два будинки від нас.

– Старі люди кажуть, що перша жінка – від Бога. І в мене вийшло одне кохання на все життя, – пан Михайло ніжно обіймає дружину. – Багато роботи, діти, внуки, спільні інтереси, дача. Ми завжди були разом. І зараз ніколи не розлучаємося. Навіть почали однаково думати і говорити. Не уявляю, як би я міг жити без Люди.

– І я не уявляю свого життя без Михайла. Це як птах без одного крила, –висловилася поетично пані Людмила. – Постійно відчуваю його підтримку. У нас багато друзів, яких зберегли ще з молодих літ. Якщо в когось якісь негаразди, то всі приходимо на допомогу. У нас було багато втрат близьких людей. Пережили велике горе – смерть 36-річного сина. І якби не чоловік, і не друзі, не знаю, чи я змогла би це витримати. Перегортаючи сторінки нашого подружнього життя, розумію, що все у нас було добре. Ми були як одне ціле. Найбільше наше бажання – дочекатися правнуків.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram