Священномученика Іпатiя, єпископа Гангрського
Преподобного Іпатiя, цiлителя Печерського, в Дальнiх печерах
Преподобного Аполлонія Єгипетського
Святителя Іони, митрополита Київського i всiєї Руси, чудотворця
Священномученика Іпатiя, єпископа Гангрського
Цей великий угодник Божий Іпатій святий, єпископ града Гангрського, Пафлагонійського краю, був один із трьохсот вісімнадцяти Святих Отців на Першому Вселенському Соборі, у Нікеї зібраному, за царювання Великого Константинаа. На ньому ж, з иншими отцями борючись за благочестя, сповнений Духа Святого, Арія в єресі викрив й анатемі його передав. Мав же велику від Бога силу чудотворення, недуги всілякі зцілював і проганяв бісів. В одному селі води гіркі, які з гір текли, у солодкі перетворив і на иншому місці джерело теплих вод на зцілення людям молитвою вивів. Коли ходив він темної ночі десь поблизу ріки, свічі палаючі з води являлися, путь йому освітлюючи, щоб не послизнувся і в водну не впав течію. Змія страшного умертвив. Після переставлення-бо Великого Константина, коли син його Констанцій воцарився, змій, великий вельми, невідомо звідки до царських палат приповзши, кімнати зі скарбами, де золото і ціле багатство царське лежало, собою оточив і голову на вході поклав, нікому не давав наблизитися. Цар Констанцій злякався вельми, через посланців своїх просив святителя Божого Іпатія прийти до Царгороду: славним було ім'я святого через чуда, які від нього траплялися благодаттю Христовою. Коли ж він входив, зустрів його цар, і до землі поклонився йому, і з усілякою шаною прийняв його, і просив, щоб молитвою своєю вигнав із хранилищ царських змія. Його ж ніяка людська сила вигнати не може, навіть із духовного чину багато хто озброювався молитвою, насмілювався на нього, проте ніхто нічого не досягнув, а деякі й постраждали. Святий же мовив: "Хоч і не помагає молитва наша, о царю, проте поможе твоя в Бога віра". І, поклонившись до землі, молився часу досить, тоді встав і сказав до царя: "Посеред іподрому, де поставлено образ батька твого, звели приготувати піч і розпалити її сильно. Хай чекають, поки я туди прийду". І зразу, коли піч була приготована і розжарена, чудотворець Іпатій святий, взявши свій святительський жезл, пішов до кімнат царських і, ворота скарбниці відчинивши, бив палицею змія довго. Весь же люд із царем здалеку дивився, страхом і трепетом охоплені були: бачили-бо, що змій не відходить. І вже день схилявся до заходу, і сподівалися всі, що заморить змій святого, як же те з иншим єреєм сталося. Святитель же, очі на небо звівши і Господа на допомогу прикликавши, палицю в пащу змієві вклав і сказав: "В ім'я Господа мого Ісуса Христа іди за мною". Змій же, зубами схопившись за палицю, пішов за святим, наче полоняник зв'язаний, — справді-бо зв'язав його Божою силою великий той чудотворець. І вийшов блаженний зі скарбниці царської, ціляй іподром і торжище обійшов, ведучи змія. Глядачі ж, бачивши змія, що за край палиці тримався і тягнувся, жахалися і дивувалися дуже. Був же змій вельми страшний, шістдесят ліктів завдовжки мав. І коли наблизився святий до вогненної печі, яка полум'ям великим горіла, сказав змієві: "В ім'я Христове, Його ж і я, менший, проповідую, наказую тобі увійти всередину вогню цього". Страшний той змій, скрутившись, кинувся великим стремлінням у піч вогненну і згорів у ній. І всі, що на те дивилися, з жахом прославляли Бога, що такого світильника і чудотворця Іпатія святого у дні їхні показав світові. Тоді цар дяку велику віддав Богові й угодникові його Іпатію святому і шанував блаженного, як батька свого. Звелів же образ лиця його на дошці зобразити і в скарбницях своїх царських образ той поставив на проганяння супротивної сили. А святого, дарами вшанувавши і з любов'ю поцілувавши, відпустив. Коли відійшов святий на престол свій, погані люди новатійської єресі, заздрістю великою на святого розпалившись, засіли з мечами і дрючками на шляху його десь у тісному місці при кручі гірській і березі болотистому. Коли він йшов, несподівано на нього кинувшись, напали, як дикі звірі, і багато йому наклали ран, з високого берега у яр болотистий скинули. Святий же, ледь живий, руки увись простягнувши й очі до небес звівши, як же колись святий первомученик Стефан, молився за тих, що його убивали, кажучи: "Господи, не май то їм за гріх". І ще він молився, як жінка одна нечестива, що Арієвої єресі була, камінь немалий взявши, вдарила в голову святого сильно і вбила його. Душа-бо свята зразу звільнилася від пут тілесних, до Бога перейшла. Убивці ж, взявши тіло святого, сховали в соломі, що там трапилася, і пішли. Не забарилася на них кара Божа, що помщає за невинну кров, бо спершу жінку ту охопив дух нечистий і мучив її, і тим же каменем жінка та билася в груди ненастанно. Тоді й усі збісилися і страждали люто. Після того селянин, чия була солома, нічого про сподіяне убивство не відаючи, прийшов взяти соломи для худоби своєї. І чув голоси ангелів співаючих, і дивувався з жахом. Беручи ж солому, знайшов тіло мертве, все зранене ранами, і ще більше вжахнувся. І пізнав єпископа свого — Іпатія святого, побіг до співмешканців своїх і сповістив швидко в граді, і зразу мешканці Гангрського града, зібравшись, прийшли з великим риданням, взяли чесне тіло святого отця і пастиря свого і поховали його чесно на місці почесному. А жінка-убивця пішла за тілом святого, яке на поховання несли, ідучи ж, била себе каменем тим, яким же убила Божого архиєрея, й ісповідала перед усіма гріх свій. Коли ж поховане було святе тіло, зцілилася від катування бісівського жінка та, також й инші спільники вбивства, які були біснуватими, всі отримали зцілення при гробі святого, який і по смерті показував незлостивість свою, ворогам своїм благодіяв. Й инших багато явилося там чуд і зцілень людям, які з вірою приходили до гробу святого, молитвами його святими.
Преподобного Іпатiя, цiлителя Печерського, в Дальнiх печерах
Преподобний Іпатій, цілитель Києво-Печерський, здійснював свій чернечий подвиг у XIV столітті. Він прославився подвигом суворого посту і постійного молитовного бдіння. Ночами він стояв на молитві, спав дуже мало, а харчувався тільки хлібом і водою.
Жив преподобний Іпатій у складний для Русі час, коли після навали полчищ хана Батия 1240 року, за словами Миколи Карамзіна, "древній Київ зник на століття, бо ця колись знаменита столиця, мати градів Руських, в чотирнадцятому і п’ятнадцятому столітті лежала ще у руїнах". Зазнала сильних руйнувань і свята Києво-Печерська обитель. Дикі орди завойовників не пощадили ні кам’яних монастирських стін, ні церкви Пресвятої Богородиці Печерської, ні людей. Кого вбили, кого взяли в полон. Інокентій Гізель у своєму "Синопсисі" писав: "Весь монастир з усіма прикрасами та кам’яними стінами дощенту іскореніша і разметаша". Але світло, про яке пророкував святий апостол Андрій Первозванний, вже засяяло на Київських горах, і його не можна було погасити. За словами автора "Синопсису" Інокентія Гізеля, "Якщо від злочестивого Батия і в кінцеве розорення свята обитель Печерська прийшла, і небу подібна церква Успіння Пресвятої Богородиці через багато літ перебувала в запустінні, то в якійсь прибудові, вцілілій від поган, Божественні служби страху ради відбувалися в таємниці. Чорноризці ж по лісах і вертепах поневірялися…".
Саме в цей час преподобний Іпатій Цілитель невпинно трудився в послухові монастирському, вдень доглядаючи за хворими, а ночами перебуваючи в молитві і мало коли зупиняючись для сну. Вживав він тільки хліб і воду, і то в невеликій кількості. Преподобний Іпатій цілком присвятив себе служінню хворим і за самовідданий подвиг отримав від Бога благодатний дар чудесних зцілень покладанням рук на немічних. Усі, хто страждали від різних недугів, отримували зцілення, вдаючись до молитовного заступництва святого Іпатія. На ньому справдилися слова преподобного Пимена Багатохворобливого: "Однакову нагороду матимуть болящий і служитель його".
Преподобний Іпатій, цілитель Києво-Печерський, мирно відійшов до Господа у кінці XIV століття. Тоді ж, майже відразу, почалися чудеса зцілення від його мощей. Люди, що страждали від різних хвороб, отримували та досі отримують зцілення, вдаючись до молитовного заступництва преподобного Іпатія.
Нетлінні мощі преподобного Іпатія, лікаря і цілителя, спочивають в Феодосієвих (Дальніх) печерах Києво-Печерської Лаври. Пам’ять його шанується 13 квітня, також у 2-у Неділю Великого посту (з Собором всіх преподобних Києво-Печерських) і 28 серпня (з Собором преподобних Києво-Печерських, які спочивають у Дальніх печерах).
Преподобного Аполлонія Єгипетського
Преподобний Аполлоній був сином благочестивих батьків Аісі і Амані. За однією версією, у нього був старший брат, монах, який помер до його народження, який був йому уві сні; за іншими даними, його батьки були бездітними до народження Аполлонія.
П'ятнадцятирічним юнаком він пішов у внутрішню Фиваїдський пустелю, Нижній Єгипет, разом зі своїм родичем Абіба. Після 14 років отшельнической життя преподобний Аполлоній сподобився Божественного Одкровення:
"Аполлоній, розповім тобі Я погублю мудрість премудрих в Єгипті і розум розумних відкину. Ти ніспровергнешь тих, хто має славу вавилонських мудреців, і всяке ідолослужіння. Іди в місця населені: від тебе Мені вийде народ, воістину і у всій повноті ревнуючий про благо ".
За навіюванню понад за часів Юліана Відступника преподобний перейшов в ближню пустелю і поблизу Ермополя заснував обитель, в якій поступово зібралося близько п'ятисот ченців. Братія монастиря до куштування їжі причащалася Святих Таїн, потім до вечора повчати в Святому Письмі, а після заходу сонця, скуштувавши їжі, одні віддалялися в пустелю, "продався в темряві ночі Богомисліє і роздумів про слово Боже", інші залишалися в обителі. Часто ченці цього монастиря куштували їжу один раз в день. Аполлоній засуджував тих, хто дотримувався суворих форм аскези: чи не стриг волосся або носив вериги, - бачачи в цьому прояв марнославства. При цьому сам преподобний був строгим постником, куштував варену їжу тільки по неділях, а в інші дні харчувався тільки дикими рослинами.
Одного разу одного з ченців насильно рекрутували на військову службу і замкнули в темниці. Аполлоній разом з іншими ченцями відвідав його в ув'язненні, втішив і порадив зберігати твердість. Сотник, дізнавшись про це, сильно розгнівався і уклав преподобного з супутниками в тюрму, приставивши численну варту. Однак опівночі з'явився Ангел Господній, відкрив двері темниці, і ченці безперешкодно покинули її.
В околицях монастиря було розташовано близько десяти язичницьких поселень. Одного разу преподобний став свідком язичницького ритуалу: жерці в супроводі натовпу обносили ідола кругом по селах, "шаленіючи зразок вакханок". За молитвами преподобного учасники ідолослужіння зупинилися і не змогли далі продовжити ходу. Дізнавшись про причину того, що сталося, багато пішли за Аполлонием, а ідол був спалений. Після цього випадку багато язичників стали християнами, а деякі навіть залишилися в монастирі. Скоро в околицях обителі майже не залишилося язичників.
Коли між двома селами поблизу обителі пішли розбрати через кордонів, преподобному вдалося перетворити на Христову віру розбійника, який, ймовірно, був призвідником сварки, і відновити мир. В іншому випадку Аполлоній зумів запобігти кровопролиттю між християнською і язичницькою селами, покаравши ватажка язичників страшною смертю. Коли в Фіваїді був голод, Аполлоній постачав продуктами жителів околиць.
Ймовірно, преподобний Аполлоній помер близько 395 року в досить похилому віці.
Відомості про святого преподобного Аполлонії були записані в "Історії ченців", автор якої разом зі своїми супутниками відвідав преподобного незадовго до його смерті і прожив в його монастирі близько тижня. Відомості про нього також увійшли також в "Церковну історію" Созомена, який називає автором житія преподобного предстоятеля Олександрійської Церкви Тимофія. В Коптської Церкви збереглися стародавні свідоцтва про Аполлонії в описі подорожі авви Павла з Антиниючи по єгипетським монастирям, а також в арабо-яковитский Синаксарі. Цей Синаксаре під 5 емшіра (30 січня) називає Аполлонія "равноангельской". Коптська Церква також здійснює його пам'ять 25 ПАОП (22 жовтня).
Розкопки на місці заснованого преподобним Аполлонием монастиря Бауіт відкрили іконографію преподобного, який часто зображується разом з Фібом - можливо, останній одну особу з Абіба, родичем і сподвижником Аполлонія.
Святителя Іони, митрополита Київського i всiєї Руси, чудотворця
Святитель Іона, митрополит Київський і всієї Русі, народився в 90-х роках XIV століття в селі Одноушове поблизу міста Галича в родині землевласника Федора Одноушева. Дванадцятирічним хлопчиком він пішов у Галицький монастир, де прийняв чернецтво, а через декілька років перейшов у Московський Симонівський монастир. У монастирі він виконував послух, будучи пекарем. Одного разу, стомлений роботою, він заснув у пекарні. У цей час монастир відвідав святитель Фотій, митрополит Київський і всієї Русі, який обійшов всі монастирські будівлі й заглянув у пекарню. Побачивши сплячого ченця Іону, він напророкував, що юнак стане великим святителем землі руської.
Глибокий розум, строге й непорочне життя виділяли його з середовища інших ченців. 1430 року митрополитом Фотієм він був хіротонісаний у єпископа Рязанського й Муромського, а незабаром йому самому довелося очолити Руську Церкву. 2 липня 1431 року митрополит Фотій помер: спадкоємцем став єпископ Іона. Першим кроком у діяльності нового митрополита було прославляння й прирахування до лику святих митрополита Алексія.
Для затвердження в сані митрополита Іона виїхав у Константинополь лише в 1435 році. Коли на початку 1436 року Іона прибув у Царгород, там уже був поставлений на Московську митрополію інший кандидат – митрополит Ісидор, прихильник намічуваного з’єднання Церков.
Далекий від властолюбства, Іона смиренно повернувся в Росію разом із митрополитом Ісидором. Коли новий митрополит, побувавши на Флорентійському Соборі, почав уводити в Москві латинські нововведення, був скликаний Собор під головуванням єпископа Іони. Митрополитові Ісидору було запропоновано відмовитися від нововведень і покаятися. Ісидор відмовився це зробити й був узятий під варту, але 15 вересня 1441 року втік із ув’язнення. Відтоді єпископ Іона знову почав керувати митрополією, а 15 грудня 1448 року Собор руських ієрархів самостійно, без Константинопольського патріарха, поставив Іону митрополитом Московським.
Першоієрарх Руської Церкви прославився і як великий святитель, і як відомий політичний діяч свого часу. Він брав активну участь у державному житті Московського князівства, сприяючи князеві Василію в об’єднанні розрізнених руських князівств у єдину державу. Слово святителя було дуже вагомим, його авторитет для князя Василія був незаперечний. Маючи сильний вплив на князя, митрополит Іона намагався не надто часто відвідувати князівські покої; якщо старець-митрополит йшов до князя, це вказувало на те, що країні загрожує внутрішня або зовнішня небезпека.
У спокійний час святитель любив молитися на самоті. Це був великий подвижник, добрий і незлобивий. Він прославився даром прозорливості, зціляв хворих, заступався за скривджених, допомагав незаможним і ревно насаджував благочестя. Святитель дуже опікувався західно-руськими єпархіями, намагався своїми посланнями й грамотами відгородити в них Православ’я від впливу уніатства.
Усе життя святителя було цілеспрямованим і напруженим. Тридцять років святитель Іона управляв Руською Церквою, охороняючи її незалежність.
31 березня 1461 року митрополит Іона помер.
1472 року (через 11 років) в Успенському соборі були віднайдені мощі святителя, а 1547 року митрополита Іону причислили до лику святих, і встановили врочисте церковне святкування.
Церковний переказ свідчить, що під час Вітчизняної війни 1812 року страшне видіння налякало французів біля гробниці святителя Іони: чудотворець став перед ними з загрозливо піднятою рукою. Архієпископ Августин (Виноградський) через декілька днів після втечі французів із Москви з острахом увійшов в Успенський собор. Біля стін собору стояли горни для плавки металів, зникло величезне сріблене панікадило, обдерті ікони були розкидані по підлозі. Але найбільше в пограбованому соборі вразила архієпископа вціліла рака зі святителем Іоною. Ця подія стала своєрідним знаменням, що й після смерті святитель Іона охороняє Москву від ворогів.