У приміщенні електронної бібліотеки учбово-виробничого об’єднання УТОС у Чернівцях чисто і затишно: на столах стоять комп’ютери, у шафах – тисячі дисків із озвученими текстами книг. Пан Віталій вільно пересувається кімнатою, навіть не віриться, що він зовсім нічого не бачить.
Незрячий чоловік демонструє своє вміння працювати на комп’ютері. Увімкнувши озвучену програму та керуючись голосом диктора, він швидко і без жодної помилки набирає на клавіатурі текст, зберігає його, міняє шрифти та розміри. І все це – за лічені секунди. При цьому не користується ні монітором, ні мишкою.
– Навіщо вони мені, якщо я їх не бачу, – пояснює. – Я першим на УТОСі оволодів комп’ютером. Було це в 1999 році. Спершу навіть боявся близько підійти до нього, аби щось не пошкодити. Знайомився з цим дивом техніки на дотик. Дуже довго, по буквах, вивчав клавіатуру. Один незрячий викладач університету з Одеси придумав озвучену програму "Кноп". Натискаєш на кнопку, а голос називає букву. І тут велику роль відіграє пам’ять. Те, що зряча людина бачить на моніторі, незрячій потрібно уявити та відкласти у пам’яті. А потім гортати її, наче добре прочитану книжку. І це треба робити миттєво, не помиляючись, бо виправити набране, як зрячій людині, неможливо.
Віталій включає монітор на ближньому комп’ютері. "Це для вас, щоби ви бачили, як я працюю, – каже. – У нашій бібліотеці є дев’ять комп’ютерів для незрячих. Кожне місце підключене до Інтернету, озвучене. Деякі незрячі просили мене навчити їх працювати на комп’ютері. Я нікому не відмовляв. Садив їх поруч із собою, брав за руку і показував, куди натискати. Дівчата-студентки самостійно набирали свої реферати і дипломні роботи. Одна навіть закінчила університет з червоним дипломом. Якось до мене прийшла мама незрячої дівчинки, котра вчилася у мене. Розповіла, що її донька-школярка найкраще в класі знає інформатику і отримує 12 балів. Двічі на тиждень я вів інформатику в незрячих студентів, котрі навчалися в медичному коледжі. Один із моїх учнів Іван Штифуряк навіть випередив мене – почав розбирати і складати комп’ютер. Я теж самостійно можу поміняти програми чи вінчестер. У мене вдома є комп’ютер, який я зібрав сам із окремих деталей. Тепер щоранку "перечитую" всі новини, особливо цікавлюся футбольними. Постійно "читаю" сайт "Молодого буковинця", який першим в Чернівцях з’явився в електронному варіанті. Ось, наприклад, зараз є повідомлення, що обленерго знову погрожує відключенням водоканалу за борги".
Смартфон із провідникомЧоловік вмикає на комп’ютері спеціально озвучений для незрячих фільм "Поводир". Жіночий голос емоційно розповідає: "Ніч, темрява. У вагони гвинтівками заганяють незрячих кобзарів. Шум, тиснява, крики". "Все те, що зряча людина бачить на екрані, ми повинні собі уявити: темну ніч, нещасних кобзарів, їхні стражденні обличчя, – зауважує Віталій. – Озвучується все, що відбувається на екрані: головний герой махнув рукою, поцілував дівчину, пішов стежкою додому. Я дуже люблю "дивитися" фільм "Любов і голуби" уявляю собі головних героїв".
Завдяки комп’ютеру та Інтернету у Віталія з’явилися тисячі друзів у багатьох країнах. Він вмикає скайп і починає говорити з Оксаною з Єкатеринбурга. Запитує, як її здоров’я, що нового, яка погода. Пояснює, що хотів продемонструвати, як він користується скайпом.
Чоловік показує свій смартфон, оснащений спеціальною програмою з електронним провідником і картою міста. "Зрячій людині треба доторкнутися до екрана один раз, а незрячій – двічі, – демонструє. – Скажімо, я йду вулицею і, щоби орієнтуватися в просторі, включаю цю програму. І мені розповідають, що і де знаходиться поблизу. При цьому за основу береться циферблат годинника. Наприклад, повідомляють, що зліва на 13.00 є магазин квітів, або справа на 09.00 – банкомат. Я повинен уявити собі розміщення цифр на годиннику – і так орієнтуватися. У моєму телефоні є програми, які називають зупинки громадського транспорту, повідомляють, де зараз знаходиться тролейбус чи автобус, навіть розпізнають грошові купюри". Віталій ставить перед екраном мобільного купюру і голос повідомляє, що це 100 гривень.
"На УТОСі зустрів свою дружину" Віталій дуже пишається своєю унікальною електронною бібліотекою, яку сформував сам і постійно поповнює її.
– Мій добрий друг Сергій із Запоріжжя, теж незрячий, – класний програміст. Він допоміг мені розробити проект "Бібліотека", – розповів чоловік. – Ми придбали електронну бібліотеку на 30 тисяч книг. Її створили два незрячі брати з Росії. Зараз у нашій бібліотеці є майже 400 тисяч озвучених текстів і 10 тисяч – в цифровому аудіоформаті. Тепер працівники УТОСу можуть замовити будь-яку книгу: класику, історичні твори, сучасні детективи, жіночі романи. Може, це звучить дещо дивно, але незрячі люди більше "читають", аніж зрячі. Якщо останні можуть піти в кіно чи театр, просто десь погуляти, то для сліпого – це чи не єдина розвага.
Віталій родом із села Грубно на Сокирянщині. Ще від народження хлопчик мав проблеми зі здоров’ям, лікарі навіть не сподівалися, що він виживе. "У першому класі в мене почалися проблеми із зором. Я бачив тільки на п’ять відсотків, – пригадав чоловік. – Щоби повністю не осліпнути, мама змушена була віддати мене до спеціалізованої школи-інтернату в Одесі. За два тижні я вивчив рельєфно-крапковий шрифт Брайля. Був дуже активним учнем: співав у шкільному хорі, брав участь у змаганнях з шашок".
Після закінчення школи у 1991 році Віталій у вступив на юридичний факультет Чернівецького університету. Його одногрупниками були Арсеній Яценюк і Андрій Пишний. "Три роки я провчився на стаціонарі. Потім зовсім осліп, тому змушений був перевестися на заочну форму навчання. Працевлаштувався на УТОСі, де випробовував нові тифлоприлади. Зараз чимало незрячих людей купує комп’ютери, бо вони їм потрібні навіть більше, ніж зрячим. Приходять до мене і просять: "Віталію, зроби так, щоби він "заговорив". Також озвучую незрячим мобільні телефони, для чого придбав в одеситів спеціальну програму".
На УТОСі Віталій зустрів свою дружину Родіку, яка теж має проблеми із зором, але ще трошки бачить. "Вона ревнує мене до комп’ютера, якому приділяю багато часу, і часто запитує: "Хто для тебе дорожчий: я чи він?". А я жартома відповідаю: "Коханка "клава", маючи на увазі клавіатуру, –сміється чоловік. – Дружина подарувала мені двох синів. Вони, на щастя, зрячі. Особливо важко було нам у 1990-х роках. Ні грошей, ні продуктів, ні газу, ні електрики. Маленькому синові я грів кашу в чашці на свічці. А коли годував старшого з ложки, то намацував, де в нього рот. Тепер вони вже дорослі. Старший Діма закінчує магістратуру географічного факультету ЧНУ, молодший навчається в училищі на автослюсаря. Мешкаємо всі в однокімнатній квартирі в гуртожитку УТОСу. Газу немає, готуємо їсти на електричній плиті, яка тягне багато енергії та грошей. Субсидії нам не дали".
– Без комп’ютера я, напевно, вже не зміг би жити, – зізнався Віталій. – Це такий потік інформації для незрячої людини! До того ж є можливість познайомитися та поспілкуватися з такими людьми з усього світу. Ми обмінюємося програмами, всілякими новинками. Ніхто нічого не приховує. Сліпота зробила нас відкритими і чесними. Ми не бачимо одне одного, але можемо розмовляти у скайпі, зустрічатися віртуально під час різних електронних конференцій, ігор, відчувати, що ми разом і дуже близько. Я ніколи не почувався нещасним через свою сліпоту. Звик усе робити сам, ніколи не перекладав на когось свої проблеми. У мене гарна сім’я, багато друзів. Що ще потрібно людині для щастя? Ми бачимо серцем, а це набагато важливіше, ніж бачити очима".
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
4-11-2017, 18:46
0
2 085
