Він прожив 47 років. Залишив у спадок 34 кіноролі, дев’ять сценаріїв, дві режисерські роботи. За життя йому так і не присвоїли звання народного артиста. А вже посмертно дали Шевченківську премію.
"З роками я зрозумів, що немає жодних підстав червоніти з приводу свого сільського походження, що навпаки зв’язок із селом – моє щастя, мій золотий запас, – говорив Іван Миколайчук. – Рятувати треба душу народу, душу своєї нації . Головне – врятувати саму людину".
"На останні гроші купив бочку пива"
З дружиною актора Марією Миколайчук ми зустрілися у Чорториї під час фестивалю "На гостини до Івана".
– Ми прожили разом 25 щасливих років. Не люблю, коли мене називають вдовою. Я дружина Івана, яку він кохав, – говорила посивіла жінка. – Він часто приходить до мене у снах – молодий, гарний. Каже: "Боже, як давно я тебе не бачив". Обнімає мене і знову йде…Він так любив цю хатину, це подвір’я, заросле травою, своє село і людей. Якось на останні гроші купив 100-літрову бочку пива і запросив усіх односельців.
– Останній рік життя Іван сильно хворів, дуже схуд, не міг ходити. Якось я взяла його на руки і перенесла з кабінету в кімнату, де стояв телевізор. А він каже: "Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш", – не приховувала сліз пані Марія. – На 25-у річницю нашого весілля чоловік покликав мене до себе. Ледь чутно попросив: "Нахилися". Я нахилилася… Він мене поцілував. Той поцілунок не зможу забути ніколи. А через чотири дні Івана не стало. Останніми його словами були: "Тепер я знаю, як знімати кіно". Роки минають – Іван залишається в моєму серці.
"Півжиття мені відтяли"
У невеличкій дерев’яній хатині, де виріс Іван Миколайчук, створили музей, яким зараз завідує його племінник Михайло Грицюк.
– У цій дерев’яній колисці, прив’язаній до сволока, вигойдали всіх десятьох Миколайчуків. Івана також у ній колисали, – розповідала Іванова сестра Фрозина. – Із самого дитинства він ріс дуже допитливим, любив співати, грав на багатьох музичних інструментах: скрипці, цимбалах, баяні, сопілці, трубі, арфі. Любив спостерігати за людьми. Показував, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина. Я не знаю, звідки в Івана такий талант. У школі він грав у виставі "Безталанна" старого батька головної героїні. І коли закричав зі сцени: "А хто мене поховає?", всі жінки в залі заплакали. Іван дуже переймався тим, що йому забороняли зніматися у кіно, не показували фільмів за його участю. Після чергової відмови скаржився: "Півжиття мені відтяли". А одного разу обурився: "І це Україна? Де ви тут бачите Україну?..". Я заспокоювала його: "Ти ще життя не знаєш. Я за румунських часів жила, тоді не можна було й слова українського сказати. А зараз – хочеш читай, хочеш співай". А брат мені відповів: "Румуни давили тіло, а москалі вбивають душу України".
"Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко", – казав про Миколайчука Сергій Параджанов. І згадував про кінопроби на роль Івана Палійчука у фільмі "Тіні забутих предків": "Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора… Ми відчули, що це унікальний талант. Він перелив у наші міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі…"
– Побував у Чорториї, подивився на хату Івана і вклонився. Миколайчук був чоловіком, який ніколи не прогинався ні перед ким. Він був самодостатнім і з міцним коренем, – висловився Федір СТРИГУН, художній керівник Львівського театру імені М. Заньковецької. – Іван був просто людиною, яка любить Україну, а ще великим мрійником. Він казав: "Зароблю гроші й на свій день народження накрию столи, які поставлю від Чернівців аж до Чорториї! І будемо ми пішки йти та по чарці пити". Я засміявся і відповів, що тоді нам знадобиться два тижні на дорогу, а він каже: "Ну й добре, куди нам поспішати". Він ніколи не відчував себе вторинним, недостатнім, нікому не заздрив, а був чистим душею, світлим, гарним чоловіком, любив людей.
З досьє "МБ"
Іван Миколайчук – український актор, режисер, сценарист. Зіграв 34 ролі в кіно, написав дев’ять сценаріїв та дві режисерські роботи.
Народився 15 червня 1941 року в селі Чортория на Кіцманщині у багатодітній родині. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при драмтеатрі, Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого.
Фільм "Тіні забутих предків", де Миколайчук зіграв головну роль Івана Палійчука, здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (зокрема 24 Гран-прі) та занесений до Книги рекордів Гіннеса.
Помер від невиліковної хвороби третього серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі. Йому посмертно присвоїли Шевченківську премію.
Нагадаємо, до дня народження Миколайчука на Буковині проводять два фестивалі.
