Кульова стрільба, риболовля, настільний теніс, плавання, дайвінг, бодібілдинг, авторалі, сплавляння гірськими річками, польоти на дельтаплані… Це неповний перелік захоплень чернівчанина Романа Залевського, який пересувається на візку.
"Ми шість днів пливли на яхті Атлантичним океаном. Почали з Канарських островів, доходили аж до Гібралтару, – пригадує чоловік. – Мене запросив мій друг-моряк. Потрапляли в досить серйозні шторми – хвилі були до п’яти-шести метрів. На візку не міг сидіти, отож доводилося пересуватися по яхті на руках. Торік я був єдиним таким екстремалом у світі. Після цієї мандрівки мені надійшло повідомлення від представника Книги рекордів Гіннеса. Треба було підготувати документи та свідчення очевидців. Але я вирішив, що коли перепливу весь Атлантичний океан, тоді вже думатиму про рекорд.
Тричі проводив міжнародне авторалі
Спілкуємося з Романом на підприємстві інвалідів "Опора", яке він створив. На стінах – десятки грамот, на шафі – колекція кубків.
– Ми працюємо тут усією сім’єю: дружина Олександра, маленький внук і навіть наш улюбленець Бонні, – сміється чоловік, нагинаючись із візка до собачки, щоб погладити його. – Це підприємство я організував у 2003 році. Вирішив допомагати людям із проблемами опорно-рухового апарату. Виготовляємо ортопедичне взуття, корсети, бандажі, комірці на шию після травми, апарати для ходьби та корегування ніг, протези для інвалідів після ампутації кінцівок. Хоча наша робота дуже залежить від фінансування.
24 роки тому Роман отримав важку травму, після якої не зміг більше ходити.
– Спочатку це стало для мене справжнім шоком, – зізнався чоловік. – Сильний біль, пролежні – треба було терпіти. Деякі люди ламаються. Я ж вирішив стиснути зуби і поборотися. П’ять років безперервно тренувався на тренажерах у своїй квартирі, на вулицю майже не виходив. Сподівався, що піднімуся. Потім зрозумів, що можна роками тренуватися у чотирьох стінах, на щось чекати, а життя минатиме. Отож, вирішив, що треба щось робити, ставити перед собою конкретні цілі та досягати їх.
Роман почав серйозно займатися спортом – візок не став на заваді. У нього – десятки захоплень, про які він не дуже любить розповідати, тим паче –хвалитися. "У певні періоди життя мені було цікаве одне, згодом – щось інше, – пояснює скромно. – Скажімо, я брав участь у міжнародному авторалі серед інвалідів-спинальників, неодноразово посідав призові місця. Вирішив організувати такі змагання у Буковинських Карпатах, але зробити їх кращими. Приїхали німці, поляки, білоруси, росіяни, з багатьох областей України – понад 25 екіпажів. Тричі проводив цей турнір. А коли президентом став Янукович, то все закінчилося. А ще я сплавлявся на катамаранах по річках зі своїм товаришем, який теж на візку. І на дельтаплані літав. Мрію ще стрибнути з парашутом".
Із дружиною завжди разом
Є в житті Романа велике кохання. Свою вродливу дружину він зустрів під час відпочинку в санаторії. Олександра теж пересувається на візку. Доля поєднала цих двох оптимістичних людей у щасливому шлюбі. У їхніх стосунках багато тепла, поваги, взаєморозуміння, чого варто повчитися іншим, здоровим, які можуть ходити та бігати. Незважаючи на труднощі, які їм довелося пережити, вони життєрадісні, підкоряють своєю привітністю.
– Людина має бути оптимістом, бо інакше пропаде. Коли я лежав у лікарні, запитав, чи скоро буду ходити. А лікар відповів: "Треба чекати. Може, будеш". А я не чекав, а жив. І хвороба не змогла вхопити мене за барки (сміється, – авт.). Бо все залежить не від ніг, а від самої людини. Моя дружина – теж оптимістка. Саша родом із Луганщини. Коли я зробив їй пропозицію, вона одразу ж погодилася переїхати до Чернівців. Зараз вона поїхала до хворої мами, яка мешкає на території так званої ЛНР. Телефонувала, казала, що обидві плачуть, бо не знають, чи ще зустрінуться. Це справді трагедія. Завтра Саша повертається. Поїду машиною до Києва її зустрічати, бо засумував, – зізнається Роман. – Ми вже одружені десять років. Завжди разом: працюємо на цьому підприємстві, їздимо на різні змагання. Коли Саша лише приїхала до Чернівців, я повів її в ресторан, де цілу ніч для нас грала музика. А потім ми поїхали на Маланку до Вашківців. Нашу машину зупинили перебрані "фашисти" з автоматами. Вона перелякалася, ледь не плаче. А потім зрозуміла, що це просто жарти, а не "бандерівці", якими її лякали.
Роман із дружиною проїхали через усю Україну, зустрічалися з організаціями інвалідів, вивчали проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями. "Інвалідом почуваєшся тільки тоді, коли стаєш безпомічним. Від цього ніхто не застрахований. Можеш впасти з черешні чи на дорозі, – каже Роман. – Здоровим потрібно розуміти проблеми тих, що пересуваються на візках. Будь-який бордюр – і ти вже не людина. Якось у Чернівцях гостював інвалід-спинальник з Америки – чемпіон світу з бодібілдингу, такий собі Шварценегер на візку. Він хотів піти до спортзалу, але не знайшлося жодного пристосованого для занять візка. Через це американець навідріз відмовився від відвідин спортзалу, бо не хотів, аби йому хтось допомагав – вважав це приниженням. А у нас неможливо навіть самостійно переїхати на візку через вулицю, сісти в тролейбус чи маршрутку, немає нормального доступу до аптек та лікарень, вже не кажучи про перукарні чи інші заклади. Люди просто вважають, що нас немає. А ми є. І хочемо, щоби нас сприймали на рівні зі здоровими людьми, зробили наше життя доступнішим та зручнішим".
Тим, хто потрапив у таку ситуацію, як він, Роман радить не здаватися. "Будь-яка криза – це початок чогось нового. Так само і в житті, – вважає він. – Ти думаєш, що це вже кінець, а насправді – все тільки починається. Для того, аби людина стала кращою, вона має пройти через якісь труднощі. У мене після травми почалося нове життя. Я багато чого зрозумів, багато чому навчився. І став навіть кращим, ніж був раніше".
