Волонтери організації "Волонтерський рух Буковини" Лідія Акімова та її чоловік Віссам познайомилися через Інтернет. Лідія мешкала у Чернівцях, Віссам – в Алжирі. Після двох років спілкування по скайпу вони зустрілися і одразу зрозуміли, що створені одне для одного.
Через п’ять років подружнього життя в Україні пара перебралася до Алжиру. Проте коли розпочалися події на Майдані, вони так перейнялися ними, що вирішили повертатися в Україну. Причому Віссам хвилювався не менше, ніж дружина – за роки життя тут він щиро полюбив Україну.
"Розписалися і поїхали на тролейбусі святкувати"
– Із Віссамом ми познайомилися по скайпу, – згадує Лідія Акімова. – Він програміст, і йому дуже потрібно було завантажити якусь програму. Вона була на російському сайті і він, не знаючи мови, не міг її звідти завантажити. Тож шукав у скайпі людину, яка розмовляє російською або українською. Натрапив на мене і попросив про допомогу. Відтоді почали спілкуватися – спочатку винятково англійською, пізніше він вивчив українську та російську. Через два роки побачилися. Зустрілися на "нейтральній території", в Туреччині. Одразу відчули, що підходимо одне одному. Через півроку одружилися. Весілля було скромним. Я раніше працювала весільним фотографом і так надивилася на ці пишні бенкети, що не хотіла ніякого весілля. Віссам мене у цьому підтримував. Тож ми пішли до РАЦСу, розписалися, потім сіли на тролейбус, приїхали додому і там у колі двох десятків найрідніших людей відсвяткували.
Віссам залишив усе, що мав в Алжирі, і переїхав в Україну. Із часом подружжя відкрило невеличку фотостудію, але потім почалася криза. Тож на початку 2013 року вирішили перебратися до Алжиру.
– Я знайшла там роботу, – провадить Лідія. – Мені було неважко звикнути до життя в Алжирі, тому що вся родина Віссама спілкується англійською. Та наприкінці 2013 року почалися події на Майдані, ми дуже хвилювалися. Чоловік ходив, як тигр, і все казав: "Усе буде добре, все налагодиться, треба їхати в Україну". Потім почали вбивати людей... Ми на це дивилися і нам було дуже страшно. Хвилювалися, якщо введуть війська, то закриють кордони, і ми не зможемо повернутися. У мене вдома тато залишився! Родині Віссама я так і казала, що їду на війну захищати Україну. Бо справді допускала, що можуть увійти російські війська. Тож ми перед референдумом у Криму купили квитки в Україну і повернулися. Тато розповідав, що зняв тоді золотий ланцюжок і сказав: "Їду їх зустрічати. Може, вже не приїду".
Вдома подружжя дуже хотіло допомагати армії. Проте багато коштів у них не було, тож вирішили займатися волонтерством.
– Побачили, що у Луцьку є проект під назвою "Фото патріота" – на фоні прапора луцькі фотографи робили гарні патріотичні знімки перехожих, за це отримували благодійний внесок, – розповідає волонтерка. – На зібрані кошти закуповували обладнання для армії. Мені дуже сподобалася ця ідея, ми зв’язалися з Луцьком, взяли в них погодження на цю акцію. Купили тканину, пошили прапор. Протягом місяця щодня брали з чоловіком на плечі своє студійне освітлення, фотоапарати, приходили на вулицю Кобилянської і фотографували людей. Потім я ще всю ніч ці фото обробляла і закидала у нашу групу у соцмережах. Ми тоді зробили досить багато гарних фото і зібрали близько 15 тисяч гривень. Кошти виймали з опломбованої скриньки у присутності комісії, у "Волонтерському русі Буковини". На них було закуплено багато необхідних речей для військових.
Лідія Акімова зізнається, що за місяць подружжя дуже втомилося від такої інтенсивної роботи. Тож тоді долучилися до інших волонтерів і почали працювати на складі для переселенців. Робота була не з легких – постійно доводилося переносити, перекладати речі.
– Так вийшло, що ми залишилися в організації "Волонтерський рух Буковини". Там і досі 80 відсотків жінок, постійно не вистачає чоловічої сили, – каже Лідія Акімова. – Зараз, коли армія вже краще забезпечена, ми переключилися на допомогу пораненим, інвалідам, переселенцям, пацієнтам психлікарні. Завдяки волонтерській роботі ми з Віссамом стали більш людяними, менш егоїстичними. Також це нас зблизило, ми звикли увесь час бути разом: працювати, відпочивати. Втім, волонтерство – це волонтерство, на цьому грошей не заробиш. Ще треба на щось жити. Тож я ще паралельно працюю економістом, чоловік –підприємець. Також вишиваю, роблю прикраси з бісеру.
"Коли вперше побачила самоїда, думала, що вмру"
Ще одне спільне захоплення подружжя – собаки породи самоїд. Коли Лідія вперше побачила цього великого, пухнастого, білосніжного собаку, вона просто "захворіла" ним. І хоча Віссам спочатку був проти собак, проте згодом йому також передалася любов дружини до них.
– Самоїди – це собаки-компаньйони. Я коли вперше побачила такого собаку, думала, що вмру, – зізнається Лідія. – Щоправда, коли ми дізналися, скільки він коштує, то півтора місяця зважували, чи варто його купувати. Врешті таки придбали за півтори тисячі доларів. Це ще тоді, коли долар був по вісім, і це було дуже дорого. Ми витратили майже всі свої збереження. Але собака нам справді дуже дорогий, ми з ним навіть в Алжирі були. Це наш товариш...
Україну Віссам уже давно вважає своїм домом. А коли їде відвідати своїх батьків в Алжирі, уже через кілька днів починає сумувати за Чернівцями, дружиною і ... їжею.
– Віссам інколи навідує родину. У нас немає багато коштів, щоб їхати вдвох. Тим більше, ми не можемо залишити собак. – каже волонтерка. – Віссам, перебуваючи в гостях у батьків, дивується: "І як я тут жив? Я так не звик. Вже так хочу додому, щоби поїсти чогось смачненького..." Віссам цікавиться політичним життям України, знає її проблеми, переймається ними. Найбільша наша мета і мрія – щоби ця волонтерська робота стала непотрібною. А поки що вона потрібна, ми будемо щось робити, щоби підтримати свою країну...
фото надані Лідією АКІМОВОЮ
