Ще в 1990-х роках робота дистриб’ютором була доволі прибутковою. Люди їм довіряли і охоче розкуповували продукцію, вірячи в її якість. Та тепер усе змінилося.

На вхідних дверях до офісів та установ з’явилися таблички "дистриб’юторам вхід заборонено". В оголошеннях ті, хто шукає роботу, уточнюють "дистриб’юторство не пропонувати".

"От якби сто грамів!"

Кореспондент "МБ" вирішила випробувати на власному досвіді, як це – бути дистриб’ютором, наскільки прибутково це зараз і як до них ставляться.
Для початку я пішла до магазину і накупила на 80 гривень різноманітної найдешевшої дрібноти: засіб та губки для миття посуду, мило, зубну пасту, пакети для заморожування продуктів тощо. З усієї продукції цінники поздирала, натомість встановила ціну удвічі вищу. Наприклад, рідину для миття посуду за 10 гривень вирішила продавати за 20, відбілювач для гардин вартістю шість гривень – за 15.

Далі вийшла з пакетом цього "добра" на Центральну площу і почала ловити "жертв". Звернулася до пенсіонерки, яка сиділа на лавочці: "Доброго дня. Я представник компанії "Кондішн" в Україні, наша компанія є дистриб’ютором продукції засобів для кухні та засобів гігієни у Чернівцях. Бажаєте губки, засіб для миття посуду?

– Ні, ні. Дякую, не треба, – відмахнулася пенсіонерка. – Я цього всього накупила, ще й із запасом. – А зубної пасти вам не треба? – Ні, я користуюся суперпастою, у вас такої немає. Мені її мій стоматолог порадив. – У нас також суперпаста, вона робить зуби здоровими, білими, що навіть стоматолога не потрібно, – не здавалася я. Але пенсіонерка лише розсміялася.

Підходжу до іншої літньої жіночки, яка гріється на сонечку. Щойно вона почула, що мені треба, відразу розвела руками: "Немає грошей!" А перехожі чоловік та жінка відреагували на мою пропозицію жартом: "Нас цікавить тільки місцеве пиво "Жигулівське!"

Взагалі більшість людей віджартовувалися. Наприклад, один старший чоловік із паличкою на пропозицію придбати мило засміявся: "Хіба що з мотузкою!" Потім лукаво подивився на мене і каже: "Невже справді у вас усе дешевше, ніж у магазинах? – Ну звісно! – запевняю. – Гаразд, я перевірю, – усміхнувся чоловік. – Ну, а, може, вам треба засіб для миття посуду? – Та я не мию посуд. – А відбілювач для фіранок? – Тим більше не перу фіранок. От якби ви запропонували сто грамів, то це інша справа. – Так ви візьміть продукцію, яка у нас удвічі дешевша, і на зекономлені гроші купите сто грамів, – вже жартувала я.

Далі йду на вулицю Кобилянської. На лавочках сидять люди і гріються на сонечку. Перериваю розмову двох поважних жіночок. Вони суворо дивляться на мене, але терпляче слухають. Потім одна пані рішуче відвертається від мене: "Ні, нам нічого не потрібно. До побачення, вибачте". Приблизно так само мене зустріли і в одному зі взуттєвих магазинів. Коли я підійшла до продавця, вона мені мило усміхнулася. Та щойно я пояснила, що мені потрібно, жінка відразу насупилася: "Ні, нічого не потрібно. Я на роботі".

"Приходьте років через п’ять"

Заходжу і до одного з туристичних агентств. Працівниця, симпатична молода дівчина, розсміялася: "Засоби для кухні? Ні, нас це точно не цікавить. Якби у вас була якась косметика, то я би ще, може, подумала. А з цим ви не за адресою прийшли. Приходьте років через п’ять".

Пропонувала я "унікальну продукцію нашої компанії" і чоловікам. Звернулася до одного чоловіка: "Зробіть дружині подарунок на 8 Березня, купіть їй засіб для миття посуду! – Ага, це я приїхав на кілька днів із-за кордону, щоби купувати жінці засіб для миття посуду, – буркнув чоловік. – У мене жінка все італійське купує.

Єдина людина, яка зі мною щиро поговорила, і я вже навіть з острахом думала, що вона щось купить, це одна пенсіонерка.

– Ну ви знайшли чим торгувати, засоби для кухні, – сказала вона. – Цього ж повно на кожному кроці. А у вас є засіб для зняття накипу з каструль? – Ой, цього із собою немає, може, на складі. Зате є засоби для прання фіранок. – А скільки коштують? – 15 гривень. А ще є губки кухонні, по 20 гривень". "20 гривень", – задумливо повторила пенсіонерка і сказала: "Бачите, ви звернулися не в той момент. У мене зараз зовсім немає грошей. Вибачайте, успіхів вам".

Зайшла й в один із ресторанів на вулиці Кобилянської. Там мене відправили, хоч і культурно: "У нас сьогодні свято мерцишор, ми готуємося, усі кухарі зайняті. Приходьте іншого разу". Не пощастило і в магазині з продажу техніки. Працівники зустріли мене з чарівною посмішкою. Яка, втім, зникла, коли вони зрозуміли, що я прийшла не купувати, а сама щось продавати. Ніхто нічого в мене не придбав і навіть дивитися не захотів на те, що я там діставала. Заходила навіть до дитячого садочка. Працівники мене одразу відправили до завідувачки, мовляв, тільки з її дозволу мені можна перебувати у закладі. Я, звісно, до завідувачки не пішла, бо передбачала, що мені вкажуть на двері.

Варто зауважити, що я очікувала значно гіршої реакції від чернівчан. Передбачала, що мене будуть грубо лаяти і виганяти. Проте нічого такого не трапилося. Втім, як і грошей я ні від кого не отримала.

Галина МАРКІВ

Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook