Чернівчанин брав Берлін і майже півстоліття охороняв кордон

На 90-літній ювілей полковника у відставці Василя Чупака нагородили нагрудним знаком "За мужність в охороні державного кордону". 15-річним хлопчиком він пішов добровольцем на фронт, брав участь у взятті Берліна. Військовій службі віддав 40 років свого життя.

У прикордонній формі Василь Олексійович виглядає підтягнутим і значно молодшим за свої роки. Не віриться, що 25 січня йому виповнилося 90 років. Мундир чоловіка прикрашають численні бойові ордени та медалі. "Це орден Богдана Хмельницького, який вручали офіцерам, – показує Василь Олексійович. – А це ордени Вітчизняної війни і "За мужність". Ось медалі за звільнення Варшави, оборону Кавказу, взяття Берліна. Це нагрудний знак почесного прикордонника України, а це – почесного ветерана".

Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. "Це знайомий генерал-лейтенант вітав із ювілеєм, – пояснює чоловік. – Побажав, аби я ще видав заміж свою внучку. А їй лише сім місяців. Доведеться прожити щонайменше 20 років. Син пізно одружився. Та і я довго парубкував. Через роботу не міг ніяк дійти до ЗАГСу (сміється, – авт.)".

"Солдати загинули через яблука"

Коли почалася війна, Василеві Чупаку було лише 14-ть. "Я родом зі Слов’янська на Донеччині, – розповідає ветеран. – У листопаді 1941-го, коли почав підходити фронт і було чути звуки канонади, ми з мамою покинули містечко. Там таке творилося. В Артемівську випустили з в’язниці злочинців, які грабували магазини і житлові будинки. Вулицями гнали коней і корів, у яких молоко капало на асфальт. Важко нам було – голодували. Я пішов до військкомату ще з кількома такими ж хлопчаками, кажемо, що хочемо піти добровольцями на фронт. Нам видали пайок – по півбуханця хліба, консерви – і направили у Ворошиловград (нині Луганськ, – авт.) у 180-й полк. Місяць я там навчався на зв’язківця".

15-річний Василь потрапив у шостий батальйон хімічного захисту. Чоловік досі пам’ятає всі населені пункти на Кавказі, через які довелося тоді відступати. "Дійшли ми до Грозного, де нас зупинили прикордонники і змусили рити окопи. Потім наш батальйон розформували, із солдатів створили маршову роту. Перед нами поставили завдання: не допустити форсування річки Терек німцями. Щодня велися жорстокі бої. Там я розписався за наказ 227 "Ні кроку назад!" Майже місяць воювали. Потім наш батальйон посадили на крейсер "Красный Кавказ" і повезли в район Туапсе. Три доби ми йшли в гори. Дорогою нас бомбили ворожі літаки. Раптом побачили дику яблуньку, вкриту плодами. Голодні солдати кинулися до неї. А там виявилася засідка німців, які нас обстріляли. Кілька людей загинуло. На перевалі ми зупинилися і окопалися. Треба було не пропустити німців до Туапсе, яке знаходилося за 30 кілометрів. Якби німці його зайняли, то могли би затопити наш Чорноморський флот".

– Найважче було з харчуванням – голодні, як собаки, – пригадує полковник. – Польової кухні не було. Нам видавали по шматку м’яса – чи то конини, чи то осла, який кожен варив собі сам. Та ми з’їдали його ще напівсирим. Інша біда – воші. Я міг би написати кандидатську дисертацію, як яка воша кусає (сміється – авт.). Знімеш сорочку, простелиш над вогнем, а вони тільки тріскають. Але в німецьких окопах було ще гірше, бо туди натягали із місцевих будинків перин і подушок. Там я захворів на Боткіна. Направили мене в госпіталь. Після цього півтора року тинявся по тилах – куди пошлють.

"Я Васька зі Слов’янська"

Коли почалося визволення України, Василь попросив, аби його направили туди. "Потрапив я у бригаду урядового зв’язку, – говорить Василь Олексійович. – Спочатку нас направили в Білорусію, потім – у Польщу.

17 листопада ми звільнили Варшаву. Місто було повністю зруйноване, неможливо було проїхати вулицями. На початку березня пішли на Одер. 22 квітня 1945 року зачепилися за околицю Берліна. Вуличні бої були дуже жорстокі. Німці стріляли з вікон житлових будинків. Вони тоді вперше застосували розривні фаустпатрони, спалили багато наших танків. Під час взяття Берліна загинуло близько 100 тисяч радянських військових. Другого травня взяли рейхстаг. Усі його стіни були списані. Я також знайшов шматок каменю і видряпав "Я Васька зі Слов‘янська". Дехто робив "пі-пі" на стіни. А на день перемоги я так налякався. Ми тоді з хлопцями ночували в будинку. Раптом почалася страшенна стрілянина. Ми подумали, що це німці прориваються. Заблокували всі вікна та двері зі зброєю А потім нам повідомили по телефону, що це, виявляється, перемога. Ото радості було!"

Після закінчення війни Василь Чупак ще півтора року провів у Німеччині. Закінчив сержантську школу в Берліні, військово-інженерне училище НКВС на "відмінно". Служив у Москві командиром інженерного батальйону. Тут закінчив курси з підготовки офіцерів, навчався на військового юриста. Потім його перевели у Ленінград, де вступив до університету. "Коли наприкінці 1962 року мою частину розформували, вирішив йти служити у прикордонні війська, – пригадує ветеран. – Останні 13 років був начальником контрольно-пропускного пункту "Порубне" на Буковині. Прикордонна служба тоді і тепер – це велика різниця. Я сам підбирав допризовників, ходив до них додому, розмовляв з рідними, вчителями, дільничними. А зараз служать кум, сват, брат… Тоді таке було неможливо. У прикордонниках я прослужив 25 років. Військовій службі віддав майже 40 років свого життя. Звільнився у запас 1981-го в званні полковника".

Незважаючи на вік, Василь Олексійович веде активне життя: зустрічається зі школярами, молодими прикордонниками. Каже, що не може спокійно сидіти вдома. "До весілля внучки Соні, може, не доживу, але повести її до першого класу хотів би", – висловив своє бажання.

Фото прес-центру прикордонного відомства
На фото - голова Державної прикордонної служби України генерал-полковник Віктор Назаренко вручає Василю Чупаку нагрудний знак "За мужність в охороні державного кордону".